Автор Тема: Історії з аматорського життя  (Прочитано 62076 раз)

0 Пользователей и 1 Гость просматривают эту тему.

Оффлайн Nadiya

  • Герой
  • *****
  • Сообщений: 1250
  • nadiya_dp@mail.ru
    • Просмотр профиля
Історії з аматорського життя
« : Апрель 08, 2015, 11:23:05 »
Почну з себе: маю дві кобили, старшу Гуцу та молодшу Гадю, на одній почуваюсь як козак, на іншій - теж як козак, але у ворожому стані. Аби ви краще зрозуміли мій рівень, ось вам невеличка історія:

Історія №1
Вперлася я на Гадю, інша дівчина на Гуцу, крокуємо полем помаленьку. Тому що Гадя йде риссю лише за Гуцою, а тую в рись не підіймають, бо лячно не зупинити. І мені лячно, бо як Гаді схочеться чогось полохнутись, то буду я сторч махати. Дотеліпкались майже годину, коли таки змінились конями, й поїхали. Гей-гоп, рись наліво, гей-гоп, рись направо, галоп та ще й покрутитись. Одночасно друга дівчина з Гаді робить що схоче, та її возить і не дуркує.
Ото такі ми вмілі.

А тепер коні:
Гадя, 2006 року, вміє стрибати (до КМС дострибувала, щоправда, не піді мною), крутитись, вертітись та філігранно вистрибувати з-під вершника вбік. Якби не ляклива як заєць, то ціни б їй не скласти.


Гуца, 21 рік, паркова пенсіонерка, спокійна як дерево, рись наче на заборі сидиш та кожну штакетину рахуєш. Єдина примха, що по лісі як галопом схочеш, то швидко розхочеш, бо гальма губляться. Її я люблю, роблю верхи що схочу.


Є ще три дівчини, що так люблять цих кобил, що згодні мотатись до мене через усе місто, аби коняк чухати, яблуками годувати та водою напувати (брешу, автопоїлки є) верхи ганяти. Сплачують за овес та сіно, аби я голодом тварин не морила, а я милостиво докладаю до того ще конюха зарплатню, та й лікаря, бо зрідка, але треба й зуби пиляти, і кров брати, та ще й прививки робити. Дякувати бозі, що не хворіють.

Обіцяю викладати по історії на день. Тему не відкриваю доки свята не пройдуть, бо один із моїх бзиків - нелюбов до поздравлянь та яскравих листівок.


Garmata

  • Гость
Історії з аматорського життя
« Ответ #1 : Апрель 08, 2015, 12:24:39 »
Тему не відкриваю доки свята не пройдуть, бо один із моїх бзиків - нелюбов до поздравлянь та яскравих листівок.

(рыдает от счастья) я вас за это буду любить больше всех!
(пардон за модераторский произвол, не удержалась среди обилия открыточек)

Оффлайн Nadiya

  • Герой
  • *****
  • Сообщений: 1250
  • nadiya_dp@mail.ru
    • Просмотр профиля
Історії з аматорського життя
« Ответ #2 : Апрель 09, 2015, 08:42:21 »
Історія №2
Як я отримала медальку

За часів свого прокатського життя та недовге володіння кобилою мене трохи навчили стрибати. Метр перелізти – більшого з мене чекати було годі. Але е кінь, що сам стрибає, є вершник, що може не впасти до кінця маршруту, є старти на базі – коли є всі складові, то вони самі виливаються у результат, а саме заявку на старт, нервову гикавку та тоскне очікування, що то воно буде.

Першого разу я не доїхала. Гадя після бар’єру звернула вліво, я – вправо. Ну, розминулись, буває.

Другого разу я доїхала, лише щось ми там десь гупнули.

На третіх стартах перестрибка (післяприжка? Післястрибка? Чи як воно?) йшла одразу після маршруту. Я на всяк випадок її вивчила, виїхала, коняка пострибала. Потім стою й думаю, що далі? У суддів якраз мікрофон зламався, як вони щось і кажуть, то чуть лише тому, хто по губам читати вміє. Питаю хлопців на полі: чи я щось звалила, чи ні? Себто, їхати з поля, чи стрибаті далі? Кажуть: їдь! Давай! Як їхати то й їхати. Нібито не дуже осоромились.

Мене подальші перегони не дуже цікавлять, спочатку треба кобилу поводити, замити, обсушити та й сіна дати, а потім вже йти дивитись на інших. То я й цього разу весь ритуал переробила, сама перевдяглась та й у кріслі дрімаю. Аж тут біжить-несеться наш тренер. «Надя!» О господи, думаю, хтось вбився, чи в мене сідло вкрали, чи гроші комусь три роки винна? «Ти что тут дєлаєш, іді на награжденіє!» Глип, глип. «Какоє награжденіє?» - «Ти трєтьє мєсто заняла!»

Ну що робити. В кобили сіно з зубів витягла, трензель запхала, сама собі дивуюсь. Медальку отримала, потім дивились протокол: всього троє проїхало чисто перестрибку, інша дітлашня/аматори так, бідолашні, намагались перегнати лідерів (хе, я лідер!), що коні ноги не встигали підіймать. Бо в мене час був, ніби кроком йшла.

Се була моя найбільша перемога і найостанніший старт. Наступного дня я на розминці гепнулась і вирішила не спокушати долю.

А ще на нагородженні перше місце злякалось грамоти й почало танцювати. Вершниця: гепсь! Кінь: брик! Всі роти пороззявляли, але запізно: медальку вже почепили.

Оффлайн Nadiya

  • Герой
  • *****
  • Сообщений: 1250
  • nadiya_dp@mail.ru
    • Просмотр профиля
Історії з аматорського життя
« Ответ #3 : Апрель 10, 2015, 10:52:05 »
Історія №3
Як збуваются мрії

Мої колеги, дай їм боже здоров’ячка, подарували нам на весілля святковий сертифікат. По ньому на вибір можна було сходити на масаж, танці, сауну, ще щось, і.. покататися верхи. Куля вилетіла з ружжа і розмазала мої мізки по стінах. З того першого «покатацца» я вже з коня не злізла, а чоловікові залишилось дивуватись, звідки в мене вселився той біс. Ото так несподівано справдилась мрія.

Спочатку раз на тиждень, потім двічі, потім всі вихідні. Днесь за три роки забаганка переросла у власну кобилу, витрати зростали, а вільний час, навпаки, зник. Майже кожного дня моя дружинонька зі скорбним виглядом перераховував гроші, згодовані ненажерливому бісу в моїй голові. Я мовчала та раділа, що лише рахує, але не забороняє, але навіть жартома сказана жалоба за сотим разом починає гнітити.

Докори припинились дуже несподівано завдяки його тещі, а моїй мамі, що не втримала та розповіла, що то таке - коні. Ні, не так: КОНІ. Змалку. Коні намальовані, вилеплені, вишиті, на коні в парку покататись, в селі коня погладити, коні, коні, коні. Але мрія заховалась десь під сподом сьогоденних проблем. Захована настільки, що я й сама забула, чесно. Дружинонька проникся та пообіцяв більше слова не казати. Ото збулася друга мрія.

Якщо через місяць прокату кожен починає мріяти про власного коня, то через півроку коневолодіння зароджується мрія про власну стаєнку. Я чесно пішла битим шляхом та чесно мріяла, як буде в нас дім у селі, а біля нього якось.. коли-небудь.. але не зараз, ні.. як буде багацько грошей.. виросте невеличка конюшня. Мрійте обережно: дім ще будується, а стайня вже є, і звідти стирчать кінські морди. Ото третя мрія.

Хто б не хотів верхи вздовж поля, та щоб поруч швидкий хірт біг? Собаку нам підкинула та сама доля, що досі прислухається до всіх моїх забаганок. Підкинули до двору четвірко цуценят, трьом знайшли руки, а одненьке лишилось. Тепер охороняє двір, стайню та супроводжує мене по всьому лісі. Як їду повз село, то деру кирпу, наче королева: най всі бачать!

Наразі мрій дуже багато, не знаю, за яку хапатись, поки доля помагає.

Оффлайн Nadiya

  • Герой
  • *****
  • Сообщений: 1250
  • nadiya_dp@mail.ru
    • Просмотр профиля
Історії з аматорського життя
« Ответ #4 : Апрель 15, 2015, 07:56:04 »
Вибачте, що не дотримала слова, але, виявляється, навіть кілька рядків на день то для мене забагато.

Історія № 4
Про переляк

Я не сильний вершник, тож коні, що мають власну думку, легко беруть наді мною гору. Одного часу в прокаті мені завжди діставався вороний мерин. Раз або двічі за тренування він мене трохи розносив вздовж стінки, а між цим відбрикував задніми, відмахував головою та взагалі показував, де він мене бачив. Не скажу, що дуже уперта була тварина, але для моїх куцих здібностей все оте було лячно. Переляк доходив до того, що я силоміць себе примушувала вийти з машини та піти до страшного звіра.

З Галактикою верхи я почуваюсь так само, але тепер наді мною немає ніякого тренера, тож я на неї залажу лише за власним бажанням, а такого майже не трапляється. І от дивно: я її пилососю, голю, вавки всякі мажу, в зуби лазю, в руках таскаю де завгодно і скільки завгодно - не лячно, хоч трісни! Лише ноги бережи, бо відтопче. То чому ж у сідлі все навпаки? Вона не розносить, не відбиває, легко рулиться, то що ж не неє?

Є в неї дві примхи, що мені свого часу боки нам'яли. І хоча я вже навчилась з неї не літати, але страх лишився. Таке лікується лиш через силу, а, як я вже казала, нікого наді мною немає, щоб заганяв у сідло, то лишиться це зі мною надовго.

Оффлайн Nadiya

  • Герой
  • *****
  • Сообщений: 1250
  • nadiya_dp@mail.ru
    • Просмотр профиля
Історії з аматорського життя
« Ответ #5 : Апрель 16, 2015, 07:53:57 »
Історія №5
Про Арфу

Якийсь час я була співвласницею тракененської кобили. Височенької такої (себто вища за мене), рудої, та ще й стрибати вміла.


Як ми її взяли, то була найспокійніша кобила, яку я бачила. Велика, але сумирна. На ній я постійно їздила до лісу, перехід через трасу з купою машин її аніскілечки не бентежив. Раділа я своєму щастю недовго: як настала пора, відправили ми її до табуна, бо чекали на лоша. Лоша було за принципом: ану давай спробуємо, що то вийде. Якби знала, що вийде, нізащо б не погодилась.

З восьмого місяця вагітності до від'єму пробула наша Арфочка в табуні. Під час відвідин вона здавалась такою ж сумирною, лінивою, хіба що вшир роздалася після жеребості. Забрали її додому.

Не знаю, що на неї подіяло, але замість спокійної трохи з лінцею кобили ми отримали ліниво-полохливу суміш, без натяку на управління. Виглядало це так: ось ми крокуємо по колу, ось ми намагаємось розігнати до рисі.. ось.. ще трошки.. ні, не виходить. Друга спроба: кобила підіймається в рись, чогось там лякається - і в тебе руль клинить. Одного разу дівчина на ній ледь в огорожу не в'їхала - чекала, що коняка не сліпа, та сама зупиниться. Насилу вивернула. Та навіть якщо Арфа нічого не лякалась - на галопі керувати нею було вкрай важко.

На той час я буле вже її єдиною власницею, і розуміла, що ладу їй не дам. Немає ні часу, ні вміння. Та й взагалі, нащо мені те родео, як я не спортсмен, та гроші цим не заробляю. Останньою краплею була поїздка до лісу.

На той час з Арфою вже тиждень щільно займалася спортсменка, бо якщо то тимчасові бзики, то їх швидко можна побороти; за кілька днів важкої праці мають бути результати. І вже навіть виїжджала на ній до лісу, до поля, спокійно, без галасу. Поїхали ми вдвох. Погода розчудесна: мороз, вітерець в попу виє та сніг у морду лупить. Арфа пройшла півлісу на задніх ногах, кажу без прикрас. Я б на тій качелі не всиділа. Якщо мені Галактика робила шалену табуретку (морду вниз під пузо, шийка наче та гірка - на раз скотитись, спину колом догори і стриб-стриб з усіх чотирьох вгору на місці), то було не так лячно, бо, як я впаду, то вона відскочить. Якщо Арфа перевернеться зі свічки - горе тому вершнику, що був на ній.

Тож вирішила я, що мені моє життя дорожче. Я б могла поставити її на базу під спортсмена, аби вправляв їй мізки, але то все гроші, час, і взагалі, нащо мені кінь, на якому я не сиджу. І проміняла її на пенсіонерку Гуцулку, чесно розповівши хазяїну причини. За кілька місяців він не дзвонив - отже, його все влаштовує.

Оффлайн Nadiya

  • Герой
  • *****
  • Сообщений: 1250
  • nadiya_dp@mail.ru
    • Просмотр профиля
Історії з аматорського життя
« Ответ #6 : Апрель 17, 2015, 16:30:06 »
На сьогодні історій не буде, але ось вам декілька фото.

Оце Гадя:




Оце Гуца в парку:



А це вони вдвох:



Оффлайн Nadiya

  • Герой
  • *****
  • Сообщений: 1250
  • nadiya_dp@mail.ru
    • Просмотр профиля
Історії з аматорського життя
« Ответ #7 : Апрель 18, 2015, 10:23:14 »
Історія №6
Гуцулка

Насправді вона за документами УВП, а гуцульського в неї лише ім'я. З'явилась вона у нас несподівано, десь так, як у Арфи жеребчик - а чом би й ні. Вирішили ми вдаритись у парковий бізнес - недорога коняка, літо, діти, всі заробляють, і ми зможемо.

Із того бізнесу в мене за півроку лише зросли видатки, а ще через півроку я зрозуміла, що воно мені потрібне, як собаці блохи. Бо всенькі вихідні стирчати в парку немає ніякої тобі радості, а видатки таки ростуть. Але поганий досвід ліпше, аніж ніякого.

За цей час я здружилась із Гуцулкою. Це була перша кобила в моєму куцому житті, що не намагалась скинути, не ставала стовпчиком та не носилась, як навіжена. Ще до купи анічогісіньки не боялась. Я приїжджала до неї перед роботою, та обіцяла кобилі обов'язково її викупити.

Та не так сталось, як гадалось. У співвласництві вже є Арфа й Гуцулка, в мене ще висить Галактика. Я могла викупити або обох, або лише Арфу. Трьох кобил я б не потягла аж ніяк, не так за грошима, як за часом. Що Арфа принесе з табуна вавку в голові, я ще не знала, тож вирішила зупинитись на ній. А Гуцулка тим часом стояла поруч, і я мала нагоду з нею працювати.

Поки Гуцулку не продали. Мені чесно запропонували її викупити, дешево. Ми з чоловіком сіли та й порахували, що вільного часу в мене досі не вистачає, з Арфою працювати треба, тарганів виганяти, і, якщо я викуплю ще й Гуцу, то вона буде лише їсти та нічого не робити. Бюджет в нас сімейний, тож прислухатись лише до власних примх я не могла. Гуца поїхала в добрі руки.

Але лиш на тиждень! За цей час новоспечений володар вирішив, що Гуца надто тендітна для нього, йому аж шкода було на неї залазити. А я остаточно впевнилась, що з Арфою в нас різні шляхи. Тож ми з ним зробили вигідний (як на мене) обмін. Сусідські діти проводжали Гуцу зі сльозами на очах, зустрічали зі сльозами радості.

Мені люди казали, нібито я впорола дурницю, що Арфа молодша, сильніша, та й до спорту придатна. Але я не спортсмен.
Казали, що то вона дуркує, поки холодно та сніг в пику віє. Але потім буде дуркувати від того, що весна й тепло стало, потім - від дощика, вітру, квіточок... кожного разу знайдеться привід, а я слабкий вершник.
Казали, віддай її на підготовку до спортсмена, вона будет коштувати втричі дорожче. Але то непевний шлях, чи продасться чи ні, я Галактику кілька років продавала, та й годі сказала.

Тепер маю конячку, що (тьху, тьху) не виглядає на свій предпенсійний вік, та щаслива (я) до всирачки. Буду її тримати до скону, і най це трапиться лише через багато років. І, звісно, ніякого паркокатання.



Оффлайн Nadiya

  • Герой
  • *****
  • Сообщений: 1250
  • nadiya_dp@mail.ru
    • Просмотр профиля
Історії з аматорського життя
« Ответ #8 : Апрель 19, 2015, 09:49:34 »
Історія №7
Галактика

Галактику я купила лише тому, що мені її необережно запропонували. На той час в мене за плечима було аж два роки прокату під стіночкою, та я сподівалась на тренера і на те, що з власним конем порозумітися легше, аніж із прокатними. Як ви розумієте, сподівання не виправдались. Навіть власний кінь може сахатись, кудись бігти та відтоптувати пальці, і саме факт володіння ніяк не допомагає знайти з ним спільну мову.

Тепер я розумію, що на той час мені треба було купувати ледаченьку шкапу або маленького кліпера (одного разу сиділа на такому: таскучий, падлюка, кроком зовсім не вміє ходити, але не лячно було, бо сидиш як на собаці, земля близько, здається, ноги розстав - і станеш). Я ж здуру навісила собі на шию спортивну кобилу, від чого ні мені, ні їй ніякої користі не було: я верхи лише закріплювала страхи, вона піді мною набиралась поганих звичок. Тренер-берейтор усе оте згладжувала, як могла, та все одно з мене гарного вершника не вийшло. Бо що то може буть за тренування, коли залазиш із острахом, а зверху лише чекаєш, коли все скінчиться. Кобила одночасно працювала під спортсменом (як мені не подобається це слово, може, є якесь українське незаймане? Типу спортлюдина абощо?),та успішно виступала й без мене.

Як я познайомилась із Арфою та виявила, що на власному коневі можна сидіти без остраху, то прийняла рішення Галактику продати тому, кому вона справді потрібна - у спорт. Мої мрії про олімпійське золото успішно випарувались, незважаючи на всі намагання тренера підтримати в мене честолюбну жилку. Продавала я її довгенько, аж поки не переїхали у власну стайню, і я змирилась. Спортивні досягнення в неї залишились в минулому, бо ні я, ні дві дівчини, що полюбляють її набагато більше за мене, навряд чи в змозі будуть колись проїхати метр. Тож вона поступово перетворюється на домашнього великого хом'яка, і хтозна, чи не є ця доля для неї найкраща.

Оффлайн Nadiya

  • Герой
  • *****
  • Сообщений: 1250
  • nadiya_dp@mail.ru
    • Просмотр профиля
Історії з аматорського життя
« Ответ #9 : Апрель 20, 2015, 18:39:27 »
Історія №8
Або як ми коней ловили

Галактика, як лишається без вершника, прапорцем летить у стайню. Уявіть, як незручно це було, коли ми переїхали за два кілометри, а бігла вона на старе місце.

Першого разу ця дуже розумна тварина учвалала навпростець, хтозна де в неї в мізках мапа була, але якось взнала, що поміж огорожею і ставком є прохід. Туди й втекла. Добре, припхалась я за нею в стару конюшню, собі на сором, людям на втіху, зла була як собака. Ага, ти, бідна, втомилась? А хто тобі заважав кроком руш іти? Хіба то закон є такий, що, як втік, то лише чвалом? Спасибі, хоч сідло не згубила, дякую, та ось тобі моя сідниця - тримай її добре, та гляди більш не губи. Ага, ось та вузенька стежинка! Як без мене було не лячно тут гоном гонити, то зі мною й кроком тим паче підеш.

Потім ця кінська істота примудрилась за компанію увести Арфу. Це було щось: Арфа до того часу спокійно паслася там, де її відпустиш, нікуди не тікала. Я й надумала Гадю до неї приручити. Раз чи двічі вони таки паслися, я вже зраділа. Коли наступного разу відпускаю Галактику - вона з місця галопом руш до Арфи, шепоче їй щось на вухо - і-і-і-і я дивлюсь, як від мене до стежини тікають вже дві дупи. Знайшли їх біля старої бази: Арфа в дірку в огорожі зайти відмовилась навідріз, а Галактика її не покинула. Добре, хоч люди не бачили та не сміялись.

Назад я їх перла на чомбурах: Гадя спереду пританцьовує, Арфа позаду ліниво ноги переставляє, мене розвернуло, йду боком. За нами товаришка на машині Арфу бампером підпихує, аби та до трави не спинялась. У-у-у, як згадаю, ноги б повідривала обом.

А ще був випадок, як летіла з Галактики дівчина. Я тільки дивлюсь: молодець, міцно повід тримає! Не доведеться знову соромитись на базі! Гульк - дівчина сидить на землі, а в руках у неї вуздечка. Без коня. Я вже хотіла заридати, коли Галактика за три кроки стала та й дала до себе підійти.

А оце ми вже півроку на новому місці. Звідси аж донедавна з Галактики ще ніхто не падав, тому куди вона подасться, ніхто не знав. Я боялась, аби не довелось ізнов до бази теліпкаться, лиш тепер відстань довша, повз село та швидкісну трасу. Коли таки впали, Галактика ізнов нікуди не ділась, стала й пасеться. Хтозна, може, тому що Гуцулка була на полі, то вона не понеслась людям городи боронити, а може, примха напала. Однаково перевіряти не хочу.

Оффлайн Nadiya

  • Герой
  • *****
  • Сообщений: 1250
  • nadiya_dp@mail.ru
    • Просмотр профиля
Історії з аматорського життя
« Ответ #10 : Апрель 21, 2015, 13:25:32 »
Сьогодні теж фотки.

Осьденьки я:



Медалька була, чесне слово.
Дивіться, як треба вискубувати гриву! (насправді я трохи захопилась).


Коняка-летяка:

Оффлайн Nadiya

  • Герой
  • *****
  • Сообщений: 1250
  • nadiya_dp@mail.ru
    • Просмотр профиля
Історії з аматорського життя
« Ответ #11 : Апрель 22, 2015, 19:57:50 »
Історія №9

Коні добре знаходять дорогу. Вперше вони це підтвердили в лісі, коли ми виїхали "на півгодинки", і через півтори години вирішили, що доста намотали кіл, тепер нехай вухаті думають, якщо додому хочуть. Галактика впевненим кроком вивела нас через чагарі до стежки додому. З тої пори я з нею не боялась заблукати.

Гірше виходить, коли ти подивився по гуглмапі приблизний напрямок, та намагаєшся дістатися до схованого озера. Кобили ж не знають, якого дідька ми шукаємо, вони в пошуковому режимі не працюють. А стежки - як бик посцяв, їх багато в усіх напрямах, та всі однакові. Можна блукати до скону. Одного разу посеред лісу натрапили навіть на жигулі. Дядько з надією поцікавився, чи далеко до траси, а ми про себе покрутили пальцем біля скроні, та вслух відповіли, що взагалі не уявляємо, як він машиною на ці сипучі піски виїхав, і як буде з них виїжджати назад, а прямого виїзду немає - перекопано. Тітка дядькові мало чуприну не наскубла.

Є в нас "конкурент" - приватна кінна база за лісом, до якої ми жодного відношення не маємо, та й мати не збираємось. Першого разу в пошуках лісового озера виїхали до чужої огорожі, й схаменулись що це ми приїхали в тил "конкурентів". Другого разу ми поїхали іншою дорогою.. і ви будете сміятись, але ми знов приїхали до чужого тилу! Третього разу ми ледь до нього не доїхали, та вчасно знову змінили напрямок. До озера ми дістались разу з четвертого, а до того перетнули ліс вздовж і впоперек. А до того виїжджали на трасу, до кладовища, навіть зненацька ще одне озеро побачили. Є там бермудський трикутник: їдеш уперед, потім трохи назад, потім знову вперед наче по тій самій стежці, але зненацька опиняєшся в іншому місці. Я й досі не збагну, як там що куди переходить, а гугл нічого не дає.

До речі, саме там я навчилась Галактиці довіряти. По лісу по піщаних доріжках вона пре наче танк, замість того щоб стрибати й лякатись. Мабуть, вся енергія в пісок, як вода, виходить. І досі (зараз навколишній ліс із твердим покриттям, втоптана земля, піску немає), як вона хвилюється - дозволь їй вибрати швидкість, та тримай повід: розгониться, зате не підскакує.

Через рік старі стежки позаростали, трактори розорали нові лісосмуги, і ми шукали озеро наче в перший раз.