Переривав сьогодні комп (він вже працює) і наткнувся на свій старий дитячий твір,який писав ще в школі.
Тоді я ще і конюхом не був і Хати в Грибовичах не мав (кстаті в нас свалка горить фе запах)
і Зорі ще не мав і думав,що гуцули сама крута порода (хоть рисаки ліпші) і про батмани не знав і про роботу історика мав дуже поверхневе і викривлене враження
Короч читайте на здоров'я
Сон рябої кобили Кобила міцно спала. Вона була ряба і , як декому здавалось, не дуже гарна.
Вона бачила своє дитинство: як малим лошатком бігала по зелених луках,
купалась у холодній ріці, здиралась так швидко на високі верхи, що дивувала
сим: і старого фермера і лісорубів, що сплавляли ліс на схилах і хлопців, що
хотіли покататись на ній.
Одного разу до них у село приїхав один чоловік.
Він давно мріяв мати власного коня, але був не дуже багатим і тому не мав
Змоги купити скакуна англійської чи арабської породи. А ще чоловік не
Хотів мати коня для показухи чи мучення до сьомого поту на скачках він
Хотів завести собі справжнього друга який буде допомагати йому і
дарувати радість .
Він приїхав у село близько 12 години. Це була чарівна
пора сонце стояло в зеніті, ліс пахнув якось по особливому запахи
старих дерев змішувались з запахом свіжоскошеного сіна і створювали
незабутній аромат з яким не посміли б рівнятися найдорожчі
шанелівські бренди. Чоловік ішов повагом вдихаючи по дорозі аромати
лісу.
Як добре було б зараз зануритись у цей казковий лісовий світ
повний таємниць і загадок як добре було б зайти в гори хоч на хвилю відчути ту страшну чар-силу,що так подобається всім галичанам і так лякає ворогів
Він ніколи не ходив у гори хоч в душі їх дуже любив.
перейшовши два бескиди чоловік дістався жаданого місця він відразу кинувся до споруди схожої на стару совєцьку колгоспну ферму
і почувши тихе іржання дуже зрадів.
Він далеко їхав за своєю мрією і
нарешті після 4 годинного рейсу електричкою в якій до речі сильно штиняло
стоячими шкарпетками, тухлим м ясом і паленою проводкою, міг купити
коня і трохи відпочити.
Коли він підійшов до мене я трохи відсахнулась і почала бити копитами об землю, незнайомий запах почав разити мені ніс, а ще гіршим було те що мене відривали від братів і сестер яких я більше ніколи не побачу.
Згодом мене помістили в старий задушливий Урал і повезли. Я не пам’ятаю скільки мене везли мотор страшенно гудів, мною кидало по цілій кабіні, а шофер-руский страшно матюкав машину, мене і величні гори бо їхати було справді нестерпно. мать твою кричав розлючений шофер коли машину починало водити чи вона грузла. За декілька хвилин я почула Дороги стали лучше, значит к городу уже не далеко так рапортував комусь по телефону шофер. І справді місто, а це був Львів, було зовсім поруч.
У четвер у вечері мене перемістили у мою нову квартиру. Конюшня була досить широкою ззовні цегляна схожа на хату споруда всередині була обшита пахучими сосновими дошками які нагадували мені рідні Карпати.
Мякеньке старанно вичищене сінце то окрема тема воно було і їжею і постіллю для мене.
Я здавна мріяла брати участь у скачках!
Кожну ніч коли я спала я бачила себе на іподромі коли треба було в дитинстві везти пастуха в полонину я завжди прибігала першою я з презирством дивилась на них на цих “коней”яких на кожному кроці били батогами. мене ніколи не били я і так була найшвидшою, справжній кінь повинен літати як вітер вважала я. Я кожного разу вві сні перемагала цих хтивих англійських і арабських кобилок. А іноді мені снилося як мої предки возили на собі ще самого Довбуша, або стояли в обозі повстанців з мішками на мордах ( щоб не іржали) або мирно паслися коли вони співали
І за тих що вже не з нами що під небом десь літають
Аркана аркана
І за тих що по Сибірах на чужині вік картають
Аркана аркана
І за тих що продалися що купилися спилися
Аркана аркана
І за тих що коло ватри що в житті чогось ще варті
Аркана аркана.
І нарешті цей день настав я осідлана готова стою на старті бігової
доріжки і враз постріл, коні погнали дуже швидко але я розуміла що дистанція довга і треба берегти сили і ось ми наближаємось до фінішу, всі коні потомлені в милі і я розумію ось він зоряний час. я маю напрягти всі сили і здобути перемогу для себе і своєї породи і я біжу мої копита ледь торкаються піску і ця мить- мить перемоги закарбовується в памяті на завжди. Я багато разів перемагала потім але ніколи не відчула радості як перший раз бо коли ти перемагаєш здійснюється твоя мрія.
Цього ранку як і завжди вона ще спала коли перший промінь сонця проник у стайню і радісний господар зайшов, щоб погодувати її перед роботою. Ласкаве сонечко тільки-но піднялось над горизонтом, роса ще не висохла на траві і блищала всіма кольорами веселки. Кобилка попоївши вийшла з стайні і голосно заіржала зустрічаючи новий день. Їй жилося добре і ніщо її не хвилювало окрім одного: як це так, що люди думають,що англійські чи арабські коні кращі, хіба вони так допомагали їм як ми? Це ж мій предок був конем Данила Галицького, це ж мої предки носили по Карпатах славних опришків, ми( гуцульські коні) допомагали їм прокладати залізниці і рубати ліс, ми були основним транспортом їхнього підпілля і зрештою з нас легше падати в разі невдалого стрибка!
Вона тихо стояла і жувала зелену, соковиту траву. Це було блаженство вона сама стала господинею цілого подвіря. Господар пішов на роботу і повернеться пізно вночі, пес був закритий в хаті і вона могла вільно бігати галопом по подвірї .
До наступних скачок лишалось менше місяця і вона наполегливо тренувалась щоб перемогти.
Я швидко ішов в бік вокзалу, щоб встигнути на потяг сьогодні ми мали розкопувати старі руїни в Карпатах. Ніхто не міг точно сказати якої епохи вони були бо там були присутні і камені часів Галицько-Волинської держави і блоки “Миколаївцемент” .
Коли експедиція підійшла до руїн вони побачили знайомий Урал.
Толик , как дела ?Крикнув до шофера старший експедиції.
Да так ничего, відповів той, только работы нет. Как нет? Спитав історик. Всі ліси рубають стоять голі гори, а він роботи не має!
Так, нет ее , работы той відповів ображений шофер. То попрацюйте в нас запропонував історик? А что надо делать ?Спитав той. Потрібно обережно відтягти бетонний блок з руїн. Хорошо и сколько даете? 200 гривень.
Вони сіли в Урал і підїхали ближче. Потім машина почала обережно відсувати блок і коли він з гуркотом впав на землю. Вони побачили прямокутний отвір який був входом до якоїсь печери чи то потаємного входу вони взяли ліхтарики і ввійшли в середину.
Там було вогко і темно. Вони старанно розчищали вхід і занурювались в середину.
В той самий час кобила мирно паслась на подвірю і пила воду з відра.
Історики добре втомившись вилізли з тунелю аж за 30 Кілометрів. Судячи по складу набоїв у галереї і довжині коридору це були катакомби 1940-50 років сказав я. Так я підтримую вашу думку сказав інший історик, треба розпитати людей про те чи не було тут в часи війни сотні УПА . А спитаймо в того фермера, що продає коней, запропонував хтось. Надвечір вони дісталися до потрібного верху. Так як у Карпатах завжди болото, то піднятись угору було дуже тяжко. Коли вони піднялися то побачили хлопця, що грав на флоярі якусь сумну пісню. А газда вдома? Спитали вони. Так проходьте, відповів той.
Коли вони зайшли старий сидів за столом і щось різьбив.
Пане-газдо чи пам’ятаєте ви щоб тут стояла сотня УПА? Так я як був малий чув від старині шо тут дислокувався штаб УПА.
Значить мої здогадки були правильними, подумав я.
Я прибув до Львова дуже пізно і тому почав переживати про те, щоб Рябка не засумувала без товариства.
Чому господаря так довго нема? думала я адже він мав приїхати вже давно. хоч з іншого боку можна пастися аж до ранку. Було літо тому їй не було страшно залишатися вночі на дворі. Яскраво сяяв місяць і зорі блищали, теплий вітерець гладив її гриву і їй було дуже приємно. Рябка дуже зраділа коли побачила, що господар нарешті прийшов. Він почастував її морквою, розчесав гриву, хвіст загнав її до рідної стайні і пішов спати.
Наступного дня він пішов до міського архіву і довго перебирав різні документи. там були фото різних людей їх біографії, різні карти і схеми.
Коли господар вернувся він сказав мені Рябко ми Їдемо в Карпати!
Я дуже зраділа почувши,що я зможу побачити рідні місця, але радість минула як тільки я побачила старий Урал і усміхнене лице Толіка.
Ну что , куда - то едем ?спитав Толік мого господаря. Їдем Їдем відповів той не зводячи з мене очей. Мене знову завели в машину і я щоб не поламати собі ноги при їзді з скаженним Толіком лягла на землю. 6 годин їзди по ямах в Уралі зробили своє діло я мріяла вийти і розімяти ноги.
В Карпатах я була дуже потрібна господарю, оскільки треба було везти його 10км до потрібних руїн.
Дослідження тривали вже тиждень, а видимих результатів не було. Було прочесано кожен сантиметр тунелю і нарешті був знайдений вхід до криївки. Після детального фотографування речі відправили у музей, а вибухівку знищили. Господар написав статтю і ми поїхали додому
Я знову спала в своїй стайні і мені снився сон рябої кобили. Отаке коняче щастя про яке можна казати ще довго!
