Таак
А я сьогодні озброїлась цукериками і вивела Манюню працювати на самоті. Скинути пару на корді їй не вдалося, бо дисципліну треба наводити, і, коли вона розганялась, я її одразу завертала на мале коло. Зате під сідлом вона спробувала відігратись.
Біда відкритого поля в тому, що кобила несе не до виходу, а куди забажає. Забажала вона до стайні, причому настільки сильно, що в мене був вибір або зчухратись о хвіртку, або сусідська городина, думки про яку допомогли мені не запанікувати та завернути Манюню якимось чудом. Бо що наліво, що направо морду вона виверта, а з напряму не зверта.
Чудо нас не вразило, тож мене чекала друга спроба, до якої я була вже готова: перехопила правою рукою обидва поводи, а лівою схопилась майже біля трензеля. Отакий виверт справив більше враження, я б навіть сказала, аж до самісіньких кінських мізок. Далі була несподівано спокійна робота (нагадую: на самоті вперше після поселення).
Я спіймала натхнення, та виконала останній запланований трюк: навернула коло по сільським дорогам. На це в мене пішли майже всі цукерики, але ми пройшли самотню подорож, машини, дрелі й собаки з гідністю. Ще й корови минули.
