Отрывок из статьи "Патріархат-рейдер", журнал "Український тиждень", №6 от 11-17 февраля 2011 г.
Автор: Олександр Крамар.
Усе розпочалося з того, що у 1299 році тогочасний митрополит Київський Максим утік із «неспокійного Києва» до російського Володимира над Клязьмою. А його наступник Петро 1325-го перебрався уже до Москви. При цьому, щоправда, відмовлятися від титулу «Київського» ані вони, ані їхні наступники не збиралися, оскільки в такому разі втратили б власну легітимність. Усе змінилося лише через століття. Хоч як парадоксально це виглядає, але свою автокефалію псевдо-Київська (Московська) митрополія здобула менш канонічно, аніж сучасний «розкольницький» Київський патріархат.
Відбулося це так: Собор єпископів тогочасної Московії 15 грудня 1448 року обрав митрополитом рязанського єпископа Іону без узгодження й не отримуючи благословення патріарха Константинопольського. Хоч Іона за інерцією все ще іменував себе «Київським», але його наступники відмовилися від цього атавізму, який нагадував їм про зв’язок із Константинополем та почали титулуватися по факту – «митрополитами Московськими». Після цього Московська митрополія залишилася за межами Матері-Церкви і 141 рік (з 1448-го по 1589-й) не мала офіційного визнання від жодної іншої православної церкви світу.
В не менш специфічний спосіб був створений і Московський патріархат. Тоді вперше яскраво заявило про себе тяжіння російської церкви до силового, рейдерського вирішення власних завдань. Тогочасний регент сина Івана Ґрозного, а пізніше цар Боріс Ґодунов запропонував Константинопольському патріархові Ієремії ІІ переїхати із захопленого турками Константинополя до Москви. Коли ж довірливий патріарх приїхав для переговорів, виявилося, що кремлівське керівництво підступніше, ніж турки. Фактично взявши патріарха під домашній арешт, Ґодунов почав вимагати від нього не лише визнати тогочасного, до того ж невизнаного іншими православними церквами, митрополита Московського Іову, а й надати йому титул Патріарха. І взятий у полон Ієремія мусив виконати вимогу. Щоправда, навіть у таких обставинах він визнав за МП юрисдикцію лише над власне російськими єпархіями, без українських та білоруських.
До речі, постать самого новоявленого в такий оригінальний спосіб «патріарха» Іова характерна для усієї подальшої історії РПЦ. Він був типовим прислужником світської влади, а його підвищення відбувалося під час правління сумнозвісного царя Івана Ґрозного. Останній, як відомо, відзначився терором проти усіх церковних діячів, які намагалися протистояти його самодурству та відстоювати традиції православної церкви. Переведений до столиці за наказом царя 1571 року, у 1575-му він стає архімандритом царського Новоспаського монастиря, через шість років – єпископом, а в 1586-му – архієпископом і митрополитом Московським.
