Голодомор 1932 – 1933 років – злочин геноциду
Об’єкт злочину геноциду
Відповідно до Конвенції, під геноцидом розуміються певні «дії, вчинені з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку». Згідно з визначенням Міжнародного кримінального трибуналу по Руанді під «національною групою» слід розуміти «об’єднання людей, які мають стійкий правовий зв’язок, як то єдине громадянство та, відповідно, певні права та обов’язки»1.
Тлумачення «національної групи» дає підстави розглядати як об’єкт злочину геноциду частину українського народу – сукупність жертв Голодомору та політичних репресій в Україні за період від листопаду 1932 р. до серпня 1933 р. незалежно від етнічної, релігійної та інших ознак.
Разом з тим, елемент знищення групи полягає також у «знищенні значної частини конкретної групи … частина групи має бути достатньо значною, щоб мати відповідний вплив на групу в цілому.»2 Як свідчить практика діяльності міжнародних трибуналів, для кваліфікації злочину геноциду достатньо, щоб суб’єкт злочину мав умисел знищити суттєву частину групи. При визначенні того, яка частина групи є суттєвою, необхідно застосовувати як кількісні, так і якісні показники. Так, судова палата Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії в рішенні у справі Єлісіча (1999 р.)3 наголосила:
«82. /…/ Обрана мішенню частина групи може бути визначена як суттєва або через умисел завдати шкоди більшості групи, про яку йдеться, або найбільш показовим членам такої групи. /…/ Геноцидний умисел, таким чином, може проявлятися у двох формах. Він може полягати у бажанні знищити дуже велику кількість членів групи, і в такому випадку він становитиме намір знищити групу en masse. Проте, він може полягати у бажанні знищити меншу кількість обраних осіб з огляду на наслідки їхнього зникнення для виживання цієї групи як такої».
Аналіз демографічної статистики, проведений українськими та зарубіжними дослідниками, показує, що прямі втрати українського народу внаслідок Голодомору 1932-1933 років складають за одними даними 3-3.8 млн. осіб, за іншими – 4-4.8 млн. осіб4. На період, що розглядається (листопад 1932 року – серпень 1933 року), припадає найбільша частина від загального числа померлих, оскільки в період січня-жовтня 1932 р. від голоду загинули десятки тисяч людей. У будь-якому випадку кількість загиблих від голоду в період, що розглядається, складає не менше, ніж 10% (за іншими даними – 15%) від загальної кількості населення України. Ця частина українського народу є значною і може розглядатися як об’єкт злочину геноциду відповідно до Конвенції про геноцид 1948 р.
Слід підкреслити, що таємні постанови ЦК ВКП(б) від 14 та 15 грудня 1932 р. (п. 26) повністю змінили політику українізації і поклали відповідальність за продовольчу кризу разом із селянами на провідників „українізації”, поклавши початок знищенню українських націонал-комуністів. Репресовані в цей період численні представники культурної, господарчої та політичної еліти (див. пп. 39, 40, 41) мали велике значення для забезпечення розвитку українського народу. Тому в опис групи окрім селян, загиблих від голоду, необхідно включити також всіх загиблих від політичних репресій.
За визначенням Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії у справі Боснія і Герцеговина проти Сербії і Монтенегро, «етнічна група» являє собою «культурну, лінгвістичну або іншу явно виражену відмінність притаманну меншині, як всередині держави, так і поза її межами»5.
Таке тлумачення «етнічної групи» у порівнянні із становищем українців, що мешкали на Кубані, і подіями 1932-1933 років дає підстави розглядати українців Кубані як етнічну групу, яка стала об’єктом злочину геноциду. На справедливість цього твердження вказують такі аргументи.
Політика українізації територій, де компактно проживали етнічні українці була офіційною політикою СРСР. За Всесоюзним переписом 1926 р. на Кубані налічувалося 915 тис. українців, що складало 62% населення. Вони загалом зберегли свою мову і культуру: 729 тис. з них назвали рідною мовою українську. У деяких районах Кубані українців було 80% і навіть 90%6, а загалом на Північному Кавказі проживало 3,106 тис. українців.
Політика українізації зустрічала підтримку українського населення Північного Кавказу. Число українських учнів, які навчалися в українських школах, зросло з 12% в 1928/29 навчальному році до 80% в 1931/1932 році7. Культурно-освітня політика будувалася під керівництвом народного комісаріату освіти УСРР і безпосередньо Миколи Скрипника й фінансувалася з державного бюджету УСРР8. Однак таємною постановою ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1932 р. політика українізації була припинена. Українське культурне життя на Кубані було репресоване: усі українські школи і книговидання переведені на російську мову навчання, газети і журнали, що виходили українською мовою, були закриті, втім, як і багато й інших культурних українських інституці. Багато їхніх працівників було репресовано, як ворогів радянської влади (пп. 46, 47, 48). Таємною постановою ЦК ВКП(б) від 15 грудня українізація припинялася також і в інших районах компактного проживання українців.
Склад злочину геноциду
Загалом, масова загибель від голоду мільйонів українських та сотень тисяч кубанських селян була спричинена такими діями партійно-радянсько-господарчої верхівки СРСР:
1. Навмисним насильницьким нав’язуванням нереального плану хлібозаготівель з урожаю 1932 р., незважаючи на протести українських керівників (п. 10).
2. Ухваленням постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперативів та зміцнення соціалістичної власності» («Про 5 колосків») (п. 11).
3. Директивою ЦК КП(б)У від 29 жовтня за ініціативою В. Молотова та телеграмою В.Молотова та М.Хатаєвича від 5 листопада про посилення репресій (пп. 16, 17).
4. Прийняттям постанов ЦК КП(б)У від 18 та РНК УСРР від 20 листопада «Про заходи до посилення хлібозаготівель», підготовлених комісією В.Молотова (пп. 18, 19, 20) та постанов бюро Північнокавказького крайкому ВКПР(б), підготовлених комісією Л.Кагановича, якими наказувалося вилучати раніше розданий хліб та вводити штрафи натурою.
5. Створенням «трійок» та ОСО, яким надавалося право розглядати «хлібні» справи у прискореному порядку та застосовувати смертну кару (пп. 21, 22).
6. Введення практики поставлення сіл і колгоспів «на чорну дошку» за ініціативою Л. Кагановича спочатку в Кубані (Постановою бюро Північнокавказького крайкому ВКПР(б) від 4 листопада (п. 43)), а потім в Україні (Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 6 грудня (п. 23)).
7. Повальними обшуками садиб селян в грудні 1932 р. з метою знайти «розбазарений, розкрадений хліб» на підставі постанов від 18 та 20 листопада 1932 р. (пп. 23, 27), посиленням репресій за «хлібними» справами в Україні (п. 28) та на Кубані (п. 45).
8. Ухваленням таємних постанов ЦК ВКП(б) від 14 та 15 грудня 1932 р. про посилення репресій проти «саботажників з партквитком у кишені» та припинення українізації в Кубані та інших регіонах компактного проживання українців в СРСР; цими постановами почалися репресії проти націонал-комуністів (пп. 25, 26).
9. Депортаціями на північ більше ніж 62 тис. кубанських селян за «саботаж» (п. 44).
10. Рішенням ЦК КП(б)У про вилучення насіннєвих фондів від 29 грудня 1932 р., ухвалене під тиском Л.Кагановича (п. 27)
11. Телеграмою Й.Сталіна від 1 січня 1933 року з вимогою здати хліб і погрозою репресій тим, хто цього не зробить (пп. 29, 30).
12. Директивою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 22 січня, яка встановлювала блокаду голодуючих України та Кубані і вводила заградзагони на вокзалах та ґрунтових дорогах (пп. 32, 33).
13. Урядовою постановою від 17 лютого 1933 р. за ініціативою М.Хатаєвича та П.Постишева, якою збір насіння провадився засобом хлібозаготівель із наданням частини зібраного тим, хто вилучав хліб (п. 36).
14. Постановою ЦК КП(б) від 31 березня 1933 р., якою за ініціативою П.Постишева продовольча допомога надавалася тим, хто міг бути працездатним (п. 37).
15. Політичним репресіям 1933 року проти інтелігенції та націонал-комуністів за ініціативою П.Постишева, кампанія проти «скрипниківщини» (пп. 39, 40, 41).
16. Повним знищенням усіх етнічно-культурних форм існування українців на Кубані (п. 48).
У сукупності перераховані дії означають створення для вищеназваних груп таких життєвих умов, які розраховані на їхнє часткове фізичне знищення, що й становить склад злочину геноциду (стаття ІІ, п. «с» за Конвенцією). Можливо також довести, що ці дії були умисними. Тим самим одночасно буде доведено, що Голодомор 1932-1933 р. є злочином проти людяності, оскільки за даних обставин смерть значної частини населення мала місце внаслідок навмисного позбавлення її доступу до продуктів харчування (підпункт «б» п. 1 статті 7 РС МКС).
Перебіг подій, які призвели до геноциду, коротко можна викласти таким чином. Після того, як нереальний план хлібозаготівель не був виконаний, Сталін поклав відповідальність за це на селян, які, на його думку, саботували збір врожаю, і на українських комуністів, які цьому потурали. Були прийняті партійні та урядові рішення, які вимагали повернути хліб, виплачений натурою за трудодні в рахунок майбутнього врожаю. Вони ж запроваджували натуральні штрафи і дозволяли проводити обшуки з метою вилучення вже розданого хлібу, а також заохочували ДПУ до посилення політичних репресій за прискореними процедурами і використання смертної кари.
Повальні обшуки та інші каральні заходи бажаних результатів не дали, тому селяни отримали на початку 1933 року ультиматум вождя: вони здають хліб добровільно, або будуть жорстоко покарані. Для цього обшуки та натуральні штрафи поєднали в одну каральну акцію – у селян були вилучені усі продукти харчування. 22 січня 1933 р. була встановлена блокада, яка не пропускала селян в пошуках продуктів до більш благополучних районів. Це й призвело до масового голоду і смерті мільйонів людей на селі. Паралельно розвернулася кампанія політичних репресій проти національних комуністичних кадрів та інтелігенції, на яких також покладалася відповідальність за зрив плану хлібозаготівель. Їх оголосили ворогами народу. Українізацію припинили, а українське культурне життя в місцях компактного проживання українців фактично завмерло.
Цілеспрямована насильницька русифікація українців мала наслідком формальне зменшення їхньої чисельності: за переписом 1937 р. 3 млн. громадян РСФСР назвали себе українцями (за переписом 1926 р. їх було 7.8 млн.). З припиненням українізації молодші покоління українців втрачали можливість зберігати свою етнічну ідентичність. Таким чином, стосовно українців Кубані здійснювалась також «насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу» (пункт «е» статті ІІ Конвенції.