За останні декілька місяців мені вдалось поїздити верхи більше ніж за все життя. Моя давня дитяча мрія почала здійснюватись - я почала вчитися їздити верхи, без допомоги хороших людей цього мабуть би і не сталось, вдячна їм. Наразі основна моя перемога - це перемога над страхом який виник в мене після першого падіння ще на початку літа. До падіння в мене не було жодного страху, коли каталась в Карпатах то інструктор розказував як буває що люди падають з коней,я собі про це подумала "хм,як це можна впасти сидячи в сідлі і тримаючи ноги в стременах", для мене це було дивним.Т а коли сама впала то аж тоді до мене дійшло що ні сідло ні стремена не допомагають. Від тоді мене почав переслідувати панічний страх, я практично не могла розслабитись в сідлі, навіть на шагу коли кобилка могла наступити на якийсь камінчик і перехилитись то в мене серце втікало в п"ятки і я зразу хапалась руками за сідло. Після тренувань навіть починала думати щоб покинути і не позоритись тим що мені страшно
Та минулого тижня сіла в сідло і відчула що я розслаблена і спокійна, страх зник, куди зник - сама не знаю
А чого боятися? Я верхом на хорошій,спокійній,послушній кобилці яка до мене досить бережно ставиться.Один день самостійне шагання верхом по манежу, вчилася рулити і оминати жеребців, наступний день - самостійна рись, перша в житті самостійна рись,радості немає меж
Щоб перший раз вислати кобилку в рись я вибрала саме безпечне місце в манежі,де не було бар"єрів та інших вершників, це на всякий випадок якщо б падала. Штовхаючи п"ятками і словами "рись,рись" я підняла то чудо в рись. Перші декілька секунд я не вірила що це було настільки просто і легко. Їздила я звичайно скарючена і зажата,вцепившись в поводи, ну над посадкою я в той момент не задумувалась бо думала тільки про те що я рисююю
