Ооооо,як цікаво почитати враження такого самого "чайничка"))))Я так само починала ще в старшому віці,ті самі переживання,що і в вас,тільки от страху не було.Ніколи.І падала,і не виходило,але думки злізти і більше не приходити,бо,мабуть,не моє - ніколи навіть не просковзнуло.І тренера так само шукала,щоб хороший,але відповідально ставився до такого чайничка,а не просто катав (та й досі шукаю...),і про власного коня мрію так само,розуміючи,що якщо він мені і світить,то не скоро,тому що це велика відповідальність,а життя в нашій країні таке нестабільне...Сьогодні ти можеш утримувати коня,а завтра і себе ледве тягнеш...Але,виходить їздити чи ні - ти вперто ходиш,бо тобі це дуже подобається.І,в решті решт,починає таки щось виходити)))))І перед вершниками навколо вже не дуже соромно))))А ще заводяться якісь знайомства і ти попадаєш у світ,про який звичайний прокатчик навіть не здогадується)))))Успіхів Вам!
