Історія №21
Про марнославство
Надивившись на інших (а саме Press-120), я вирішила, що ми нічим не гірші, й можемо теж по аматорам їхать. За місяць змагання, у власному місті, тож гріх не поїхать. Останнього тижня я щоранку сідлаю Галактику й стрибаю. Невеличкі висоти, 50-75 см. Зараз мені треба власну посадку, що ніколи не була досконалою, виправити, та розщот побачити. Добре, що кобила нічого не забула, й її вчити не треба, на відміну від мене.
Тішить думка, що тренера в мене нема, отже, заслуга, як доїдемо до кінця й не знімимось, буде цілком моя власна. Але сьогодні конюх нас познімав на відео - ой, леле! Краще аби хоч хтось був, хто б мені волав: "п'яту вниз, руки вперед!" Бо добре, що не падаю, та добре, що на спині не плюхаюсь, а більш нічого доброго нема.
Перший ранок був вирішальним. Або я залізу на 50 см, або я взагалі нікуди не поїду. Чи треба ж - залізла. Далі вже діло техніки, систематичні тренування - наше всьо. Головне - не розслаблятись, а то й поспати хочеться, й лячно чогось, і чи воно мені треба взагалі. То конюх зранку приходить (бо ввечері на поле не виїдеш, комари з'їдять ще й кістки обгризуть), штурхає мене і йде виставляти наші нещасні три бар'єра. Ми з її дочкою збираємо коней і виїжджаємо. Якби не ці невблаганні люди, я б уже третього дня склала лапки й зарилась під ковдру глибше.
Я навіть завела щоденник тренувань, нащо не знаю, але у всіх тренерів такі мають бути. Я ж бо сама собі тренер! Ще думала малювать графік висот, але краще котика намалюю, більше користі. Бо що то за висоти, що в кінній школі діти розминаються на таких висотах? Сьогодні аж цілий метр двічі стрибнули, чи й не дивина.
Тож поки все йде до того, що 20-21 серпня я буду стрибати на турнірі ім. Китаєвій. Сподіваюсь, не гірше за інших. Та ще сподіваюсь, що кворум набереться, й я не єдина серед дітей буду їхать.
