ДІВЧИНА-АМАЗОНКА ІЗ ГОРОХОВА
Майже кожного літнього дня вранці їх можна бачити в Горохові на вулиці Богдана Хмельницького разом. Ступають нога в ногу. Пружним кроком проходять коротку відстань уздовж вулиці і завертають на порослий дикими травами та чагарями пустир. Вона — струнка і ваблива у юній своїй красі, він — молодий і сильний. Романа і Спартак. Дівчина і кінь
Петро БОЯРЧУК
Горохівчанці Романі Хоменко часом здається, що захоплення, яке заполонило і нероздільно володіє нею вже не перший рік, прийшло в її юність з такої глибини генетично успадкованої минувшини її ж таки роду, що не осягнути. А все почалося, коли дівчині виповнилося вісім років. Мама Леся повезла її в село Борочиче на кінно-спортивне свято, де задля розваги посадила в сідло на трохи понуркуватого поні. На тому конику каталася чи не вся присутня на святі малеча, і мамі Лесі думалося, що її Романа буде рада, коли також на ньому проїдеться. Однак дівчинка, відчувши себе вершницею, раптом розвередувалася, а за хвилину вже ледве сльози стримувала, вимагаючи, аби її посадили на справжнього рисака. І то на найбільш норовливого. Розв'язав тоді напругу красень-кінь, що вималювався поряд, наче прийшов із казки. Солової золотисто-рудої масті, високий і сильний, тріпнув густою гривою і клично заіржав, раз у раз вдаряючи копитом по біговій доріжці. Робітники конеферми, які добре вивчили звички своїх коней, говорили про цього, що має якусь особливу прихильність до дітей. Наче умисне приманює їх до себе, а коли несе у сідлі когось із них, то так плавно і обережно, ніби жінка наповнену по вінця чашу.
З тих пір кімната Романи, її іграшки, її книжкова полиця і її прикраси, а головне — всі її думки, а відтак і дозвілля дедалі більше стали наповнюватись усім, що було пов'язане з кіньми. Собака, кішка, папуга, які є на їхньому обійсті, походи у ліс по гриби і рибальські пригоди, заради яких з вудочкою в руках ладна пройти уздовж річечки Млинівки, що тече побіля Горохова, не один кілометр — усе це для неї вабливе і не байдуже, але... не головне. Вчилась у Горохівській загальноосвітній школі-гімназії, а при кожній нагоді їздила в Борочиче на конеферму лише за тим, аби знову і знову відчути той особливий смак від верхової їзди, коли людина і кінь зливаються в одне і коли в уяві — тільки вітер навстріч та поле у травах до самого, здається, обрію. Але кінно-спортивна школа, за всіма правилами створена колись у Борочичах тодішнім директором місцевого радгоспу світлої пам'яті Федором Навроцьким, у дев'яностих роках минулого століття занепала. Почасти через економічну кризу та цілковиту байдужість до цієї справи з боку держави, яка чи не все кинула на «ринковий» самоплив, а частково, мабуть, і через прорахунки нового керівництва, яке теж невдовзі змінилося.
Упродовж останніх років, щоби не втратити конеферму безповоротно, тут іще тримають групу племінних коней рисистої і торійської «робочої» порід, але й тільки. Спортивна справа, тренування коней та навчання наїзників залишились у спогадах. Тому єдине, що отримувала Романа від своїх дедалі частіших мандрівок із Горохова в Борочиче, де на племінній конефермі тоді працював її «дідо Льоня» на прізвище Бойко, то це узяти сідло, вибрати до вподоби коня і, керуючись вичитаним у книжках, а переважно — якоюсь дивною інтуїцією, вчитися перемагати і власний страх, і біль та утому, а нерідко і непереборне, здавалось би, небажання коня коритися її руці і її слову. Не раз траплялося й вилітати з сідла. Якогось разу так боляче вдарилася при тому об землю, що наляканий тато Ігор негайно відвіз її на обстеження до лікаря. Але обійшлося без травм, а з татом Ігорем домовилися, щоби мамі Лесі він про те, що трапилося з Романою на конефермі, не говорив, бо могла її поїздки просто заборонити.
Втім, коли підросла і вже навчалась у старших класах школи-гімназії в Горохові, кінно-спортивну справу вивчала в Луцьку, у кінно-спортивній школі на вулиці Лесі Українки. Саме тут і отримала Романа ті найголовніші знання та навики, якими повинна володіти людина, щоби за найскладніших обставин залишатися на коні, а не опинятися зненацька під ним та не впадати у розпач. Тим часом і мама Леся, і тато Ігор дедалі більше переконувалися, що захоплення Романи — аж ніяк не є тією тимчасовою забаганкою дівчинки у підлітковому віці, що з неї вона виросте, як, буває, за одне літо виростають діти зі своїх костюмчиків та платтячок, що іще вчора, здавалося, були для них саме враз.
По закінченні школи-гімназії Романа поступила у Прикарпатський університет імені Василя Стефаника, де нині вчиться на четвертому курсі економічного факультету. На зміну шкільним турботам і уподобанням прийшли інші клопоти, проте пристрасть до кінно-спортивної справи стала ще більшою. Попри все, знаходила можливість нею займатись навіть тоді, коли через фінансову скруту змушена була перевестися в університеті на заочне відділення факультету і піти шукати роботу. А коли, попрацювавши в Івано-Франківську офіціанткою в кафе, повернулася, продовжуючи навчання в університеті, в Горохів, де тепер має власний, хоч наразі і невеличкий, торгово-посередницький бізнес, стало вже зрозуміло, що з тої пристрасті зродилась у дівчини велика її мрія і до неї вона ладна іти через будь-які труднощі. Тоді і купили Романині рідні в одному із сіл Локачинського району тримісячне лоша, яке Романа назвала Спартаком. Біля одноосібного будинку, де мешкають, тато Ігор облаштував стайню, зразковою чистотою в якій, як і постійним доглядом за своїм чотириногим вихованцем, повсякчас опікується сама Романа. А вкритий травою та чагарями пустир неподалік їхнього обійстя став наразі для Спартака, який завдяки турботам дівчини перетворився із безпорадного лошати на красивого норовистого коня, вигульним полем і пасовищем.
Тож на тому короткому відрізку вулиці, що ним нерідко проходять удвох до пустиря, їх і можна бачити в Горохові разом. Ступають нога в ногу. Вона — красива і юна, і він — молодий і сильний. Спартак уже навчений виконувати її накази і за командою переходити з кроку на біг чи зупинятися, почувши лише одне її слово. Недавно ж Романа почала готувати його до верхової їзди і замовила для себе сідло, в якому зможе почуватися саме з тією упевненістю, що змушує до покори навіть і найбільш норовистого коня.
Є у дівчини одна велика мрія — відкрити у майбутньому власну кінно-спортивну школу для дітей, де з часом, крім верхових коней, буде і прогулянкова карета. Романа чудово розуміє, що зреалізувати цю мрію далеко не просто, що потрібні будуть неабиякі кошти та матеріальні ресурси, що треба буде вирішити цілий ряд супутніх, як то кажуть, проблем, але вірить у те, що мрія її збудеться, бо насамперед вірить у саму себе. «Я сильна, — говорила мені під час нашої розмови. — Я зможу».
