Архивы > Архив Дневники
Історії з аматорського життя
Nadiya:
Почну з себе: маю дві кобили, старшу Гуцу та молодшу Гадю, на одній почуваюсь як козак, на іншій - теж як козак, але у ворожому стані. Аби ви краще зрозуміли мій рівень, ось вам невеличка історія:
Історія №1Вперлася я на Гадю, інша дівчина на Гуцу, крокуємо полем помаленьку. Тому що Гадя йде риссю лише за Гуцою, а тую в рись не підіймають, бо лячно не зупинити. І мені лячно, бо як Гаді схочеться чогось полохнутись, то буду я сторч махати. Дотеліпкались майже годину, коли таки змінились конями, й поїхали. Гей-гоп, рись наліво, гей-гоп, рись направо, галоп та ще й покрутитись. Одночасно друга дівчина з Гаді робить що схоче, та її возить і не дуркує.
Ото такі ми вмілі.
А тепер коні:
Гадя, 2006 року, вміє стрибати (до КМС дострибувала, щоправда, не піді мною), крутитись, вертітись та філігранно вистрибувати з-під вершника вбік. Якби не ляклива як заєць, то ціни б їй не скласти.
Гуца, 21 рік, паркова пенсіонерка, спокійна як дерево, рись наче на заборі сидиш та кожну штакетину рахуєш. Єдина примха, що по лісі як галопом схочеш, то швидко розхочеш, бо гальма губляться. Її я люблю, роблю верхи що схочу.
Є ще три дівчини, що так люблять цих кобил, що згодні мотатись до мене через усе місто, аби коняк чухати, яблуками годувати та водою напувати (брешу, автопоїлки є) верхи ганяти. Сплачують за овес та сіно, аби я голодом тварин не морила, а я милостиво докладаю до того ще конюха зарплатню, та й лікаря, бо зрідка, але треба й зуби пиляти, і кров брати, та ще й прививки робити. Дякувати бозі, що не хворіють.
Обіцяю викладати по історії на день. Тему не відкриваю доки свята не пройдуть, бо один із моїх бзиків - нелюбов до поздравлянь та яскравих листівок.
Garmata:
--- Цитата: Nadiya от Апрель 08, 2015, 11:23:05 ---Тему не відкриваю доки свята не пройдуть, бо один із моїх бзиків - нелюбов до поздравлянь та яскравих листівок.
--- Конец цитаты ---
(рыдает от счастья) я вас за это буду любить больше всех!
(пардон за модераторский произвол, не удержалась среди обилия открыточек)
Nadiya:
Історія №2Як я отримала медальку
За часів свого прокатського життя та недовге володіння кобилою мене трохи навчили стрибати. Метр перелізти – більшого з мене чекати було годі. Але е кінь, що сам стрибає, є вершник, що може не впасти до кінця маршруту, є старти на базі – коли є всі складові, то вони самі виливаються у результат, а саме заявку на старт, нервову гикавку та тоскне очікування, що то воно буде.
Першого разу я не доїхала. Гадя після бар’єру звернула вліво, я – вправо. Ну, розминулись, буває.
Другого разу я доїхала, лише щось ми там десь гупнули.
На третіх стартах перестрибка (післяприжка? Післястрибка? Чи як воно?) йшла одразу після маршруту. Я на всяк випадок її вивчила, виїхала, коняка пострибала. Потім стою й думаю, що далі? У суддів якраз мікрофон зламався, як вони щось і кажуть, то чуть лише тому, хто по губам читати вміє. Питаю хлопців на полі: чи я щось звалила, чи ні? Себто, їхати з поля, чи стрибаті далі? Кажуть: їдь! Давай! Як їхати то й їхати. Нібито не дуже осоромились.
Мене подальші перегони не дуже цікавлять, спочатку треба кобилу поводити, замити, обсушити та й сіна дати, а потім вже йти дивитись на інших. То я й цього разу весь ритуал переробила, сама перевдяглась та й у кріслі дрімаю. Аж тут біжить-несеться наш тренер. «Надя!» О господи, думаю, хтось вбився, чи в мене сідло вкрали, чи гроші комусь три роки винна? «Ти что тут дєлаєш, іді на награжденіє!» Глип, глип. «Какоє награжденіє?» - «Ти трєтьє мєсто заняла!»
Ну що робити. В кобили сіно з зубів витягла, трензель запхала, сама собі дивуюсь. Медальку отримала, потім дивились протокол: всього троє проїхало чисто перестрибку, інша дітлашня/аматори так, бідолашні, намагались перегнати лідерів (хе, я лідер!), що коні ноги не встигали підіймать. Бо в мене час був, ніби кроком йшла.
Се була моя найбільша перемога і найостанніший старт. Наступного дня я на розминці гепнулась і вирішила не спокушати долю.
А ще на нагородженні перше місце злякалось грамоти й почало танцювати. Вершниця: гепсь! Кінь: брик! Всі роти пороззявляли, але запізно: медальку вже почепили.
Nadiya:
Історія №3Як збуваются мрії
Мої колеги, дай їм боже здоров’ячка, подарували нам на весілля святковий сертифікат. По ньому на вибір можна було сходити на масаж, танці, сауну, ще щось, і.. покататися верхи. Куля вилетіла з ружжа і розмазала мої мізки по стінах. З того першого «покатацца» я вже з коня не злізла, а чоловікові залишилось дивуватись, звідки в мене вселився той біс. Ото так несподівано справдилась мрія.
Спочатку раз на тиждень, потім двічі, потім всі вихідні. Днесь за три роки забаганка переросла у власну кобилу, витрати зростали, а вільний час, навпаки, зник. Майже кожного дня моя дружинонька зі скорбним виглядом перераховував гроші, згодовані ненажерливому бісу в моїй голові. Я мовчала та раділа, що лише рахує, але не забороняє, але навіть жартома сказана жалоба за сотим разом починає гнітити.
Докори припинились дуже несподівано завдяки його тещі, а моїй мамі, що не втримала та розповіла, що то таке - коні. Ні, не так: КОНІ. Змалку. Коні намальовані, вилеплені, вишиті, на коні в парку покататись, в селі коня погладити, коні, коні, коні. Але мрія заховалась десь під сподом сьогоденних проблем. Захована настільки, що я й сама забула, чесно. Дружинонька проникся та пообіцяв більше слова не казати. Ото збулася друга мрія.
Якщо через місяць прокату кожен починає мріяти про власного коня, то через півроку коневолодіння зароджується мрія про власну стаєнку. Я чесно пішла битим шляхом та чесно мріяла, як буде в нас дім у селі, а біля нього якось.. коли-небудь.. але не зараз, ні.. як буде багацько грошей.. виросте невеличка конюшня. Мрійте обережно: дім ще будується, а стайня вже є, і звідти стирчать кінські морди. Ото третя мрія.
Хто б не хотів верхи вздовж поля, та щоб поруч швидкий хірт біг? Собаку нам підкинула та сама доля, що досі прислухається до всіх моїх забаганок. Підкинули до двору четвірко цуценят, трьом знайшли руки, а одненьке лишилось. Тепер охороняє двір, стайню та супроводжує мене по всьому лісі. Як їду повз село, то деру кирпу, наче королева: най всі бачать!
Наразі мрій дуже багато, не знаю, за яку хапатись, поки доля помагає.
Nadiya:
Вибачте, що не дотримала слова, але, виявляється, навіть кілька рядків на день то для мене забагато.
Історія № 4Про переляк
Я не сильний вершник, тож коні, що мають власну думку, легко беруть наді мною гору. Одного часу в прокаті мені завжди діставався вороний мерин. Раз або двічі за тренування він мене трохи розносив вздовж стінки, а між цим відбрикував задніми, відмахував головою та взагалі показував, де він мене бачив. Не скажу, що дуже уперта була тварина, але для моїх куцих здібностей все оте було лячно. Переляк доходив до того, що я силоміць себе примушувала вийти з машини та піти до страшного звіра.
З Галактикою верхи я почуваюсь так само, але тепер наді мною немає ніякого тренера, тож я на неї залажу лише за власним бажанням, а такого майже не трапляється. І от дивно: я її пилососю, голю, вавки всякі мажу, в зуби лазю, в руках таскаю де завгодно і скільки завгодно - не лячно, хоч трісни! Лише ноги бережи, бо відтопче. То чому ж у сідлі все навпаки? Вона не розносить, не відбиває, легко рулиться, то що ж не неє?
Є в неї дві примхи, що мені свого часу боки нам'яли. І хоча я вже навчилась з неї не літати, але страх лишився. Таке лікується лиш через силу, а, як я вже казала, нікого наді мною немає, щоб заганяв у сідло, то лишиться це зі мною надовго.
Навигация
Перейти к полной версии