Історія №13
Як я Гуцку ледь не перелякалась
Сьогодні після добренького такого дощу ходили з Гуцою до лісу. Це я мала на увазі ходити, себто кроком, а їй, бідній, хотілось розім'ятись. Але земля козвка, є ризик навернутись, тож стишувала її всю дорогу. Я сиділа на переду, нервово хапалась за повід та видивлялась підкрадні калюжі, на яких файно можна розтягтись. Якоїсь миті в мене з'явилось бажання злізти та далі вести її в поводу. Але вершник я чи не вершник? Чи не стара шкапа піді мною, чи я не зможу їй раду дасти? Буду ж потім жалкувати, як зараз здамся. І десь мене попустило, я всілася якомога зручніше, перестала видивлятись бліх у кінських вухах, та дозволила кобилі самій вибирати, куда ставити копито, й лиш координувала загальний напрямок. І так добре стало, можна й головою покрутити, й підбрики не страшні, і сонечко чудесне, і собака весело грається. Головне - не дивитись прямо на вуха, а дивитись поверх.
На полі вчимо (або згадуємо те, що кобила й так знала) "боковые движения, уступки шенкелю, плечом вперёд" - не можу все це перекласти, най буде так. Тож в лісі попід деревами на вузькій стежині Гуца мені видала і раком, і боком, і боком на рисі, і потім прокатала плече всередину аж поки я не знудилась (все чекала, коли їй набридне дуріти, та вона вирівняється). А ще ми потроху на галопі пересідаємо на зад, і сьогодні в кобили була гарна нагода продемонструвати це: посеред зарослих чагарників, де через купу ям можна лише перевалюватись на кроку, вона пострибала вперед, наче заєць. Була б на переду - спіткнулась би неминуче.
(До речі, про вправи на полі: після того, як ми Галактику навчили осаджувати, одна дівчина жалілась, що не може її більш спинити - та йшла або вперед, або задки, але не стояла на місці).
Тож скінчилась наша подорож так, як і почалась - з підтанцьовкою, але все залежить від мого відношення: якщо на початку лише думала, коли це скінчиться, то наприкінці стала пихата, як мавпа.
Фото не за темою, просто хочу похвалитись, яка в мене донька: