Ну ти знаєш, це ще бабця надвоє сказала, погано їм чи не дуже. У мене одногрупниця була вірменка. Там звісно християнство, але ісламізоване якесь.
Так от, жили вони в Україні довгий час, мати наша, батько їхній. Ну і усе як пложено - авторитарний такий батько, в спідниці ходити тільки із під"юпником, в майці - тільки на широких бретельках, ще й із другою майкою під першою(і це в літню спеку!), ну і купа інших заборон. Здавалось би, взвиєш від такого, особливо якщо бачиш, що навколо набагато простіше живеться. І зустрічалась вона із хлопцем (да, це все таки не іслам, свободи набагато більше). Хлопець її на руках носив, всі забаганки виконував. А їй набридло, їй треба був такий же авторитарний чоловік, як батько. І вийшла вона заміж за чоловіка, набагато старшого, з яким познайомилась лише на заручинах, якого вибрав їй батько. І щаслива зараз! Діти вже є.
А от мені дико, щоб чоловіка мені вибирав хтось інший, навіть мій тато. Це ж мені з ним жити! Не треба замість мене вирішувати!
Вибираємо просто саме погане в чужих віруваннях і жахаємося. У нас он ледь не кожен п"ятий п"є до зелених коників і дружину з дітьми б"є. То що ж тепер, весь світ нехай думає, що у нас одні п"яниці, і нікого щасливого у шлюбі немає?
