У німецькому м. Емс, де Олександр II перебував на лікуванні, з’явилося нове ярмо: «Государь император в 18/30 день мая 1876 г. Высочайше повелеть соизволил:
1. не допускать ввоза в пределы Империи без особого на то разрешения Главного Управлений по делам печати каких бы то ни было книг и брошюр, издаваемых за границей на малороссийском наречии;
2. печатание и издание в Империи оригинальних произведений и переводов на том же наречии воспретить, за исключением лишь: а) исторических документов и памятников и б) произведений изящной словесности,, но с тем, чтобы при печатании исторических памятников безусловно удерживалось правописание подлинников; в произведениях же изящной словесности не было допускаємо никаких отступлений от общепринятого русского правописания и чтобы разрешение на печатание произведений изящной словесности давалось не иначе, как по рассмотрению рукописей в Главном Управлении по делам печати;
3.воспретить также различные сценические представления и чтения на малороссийском наречии, а равно и печатание на таком же текстов к музыкальным нотам».
Цим указом було завдано удару й по українському правописові, який ще тільки вироблявся й усталювався, а також по українському театру та драматургії.
1881 р. — заборона виголошення церковних проповідей українською мовою.
1883 р. — заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на підпорядкованих йому територіях (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля).
1888 р. — указ Олександра ІІІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами. (Ось коли в нас з’явилися Серьожи, Колі, Сені, Петі, Вані, Міши, Даши, Маши й под.)
1895 р. — заборона друкування українських книжок для дітей.
1899 р. — заборона української мови на археологічному з’їзді в Києві.
1903 р. — аналогічна заборона виголошення промов на честь відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві (усі без винятку присутні на знак протесту залишили міську думу).
1907 р. — урядом зліквідовано українську періодичну пресу, конфісковано видану в роки революції (1905–1907) українську літературу, розпочалися репресії проти діячів української культури.
1908 р. — указ сенату Російської імперії про «шкідливість» культурної та освітньої діяльності в Україні, «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности».
1910 р. — циркуляр П. Столипіна про заборону створення «инородческих товариществ, в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей».
«Урожайним» на репресії був 1914-й, рік початку Першої світової війни:
1. заборона царатом святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка;
указ Миколи II про скасування української преси;
2.заборона в окупованих російською армією Галичині й Буковині вживання української мови, друкування книг і часописів українською;
розгром товариства «Просвіта»;
3.зруйнування бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шевченка;
депортація багатьох тисяч свідомих українців до Сибіру.
1929–1930 рр. — арешт і суд 45 діячів української науки, літератури, культури, УАПЦ — за належність до «Спілки визволення України». Початок колективізації та «розкуркулення», примусове виселення сотень тисяч селян до Сибіру та на Далекий Схід.
1930 р. — «Пацифікація» (жорстокі репресивні акції Польщі проти українського населення та провідних діячів політичного й культурного життя) в Галичині.
1932 р. — ліквідація всіх літературних організацій та утворення єдиної Спілки письменників СРСР.
1933 р. — самогубство Миколи Хвильового як протест проти масових арештів українських діячів культури та мистецтва. 22 листопада постанова ЦК КП(б)У про припинення українізації.
1932–1933 рр. — спланований більшовиками штучний голодомор, унаслідок якого загинуло від 8 до 12 млн українців. Масове переселення росіян до виморених українських міст і сіл. Погром українців на Кубані. 1934–1941 рр. — знищення архітектурно-культурних пам’яток в Україні, арешт і страта 80% національної інтелігенції.
1934 р. — розстріл у Харкові 34 літераторів, серед яких були К. Буревій, О. Близько, І. та А. Крушельницькі, Г. Косинка, Д. Фальківський, М. Яловий та інші за стандартним на той час обвинуваченням «в организации подготовки террористических актов против работников советской власти. Имущество всех конфисковать».
1936–1938 рр. — масовий терор в Україні — «єжовщина».
1937 р. — масовий розстріл ув’язнених на Соловках українських діячів культури й мистецтва на честь 20-річчя більшовицького жовтневого перевороту.
1938 р. — постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР» і посилення русифікації України згідно зі спеціальним рішенням XIV з’їзду КП(б)У.
1939–1941 рр. — широкомасштабні репресії НКВС на Західній Україні. Масові депортації населення у віддалені райони СРСР.
1944–1955 рр. — каральні акції НКВС проти сил опору Західної України (убито — понад 150 тис, заарештовано — понад 100 тис, депортовано до Сибіру — понад 200 тис. людей).
1946 р. — ліквідація греко-католицької церкви й підпорядкування її Російській православній церкві. Постанова пленуму ЦК КП(б)У «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури, різка критика часописів «Вітчизна» й «Перець».
1946–1949 рр. — ліквідація українських культурних здобутків — «ждановщина».
1947 р. — Л. Каганович проводить нову «чистку» серед культурницьких кадрів, звинувачуваних в «українському буржуазному націоналізмові».
1951 р. — погромні статті в газеті «Правда» проти «націоналістичних ухилів в українській літературі та мистецтві».
1958 р. — постанова пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток народної освіти»; Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спрямований на посилення зросійщення України (зосібна, про не обов’язкове, а «за бажанням батьків» вивчання української мови в російських школах України).
1961 р. — нова програма КПРС проголосила політику «злиття націй» і подальше зросійщення союзних республік.
1964 р. — умисний підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР.
1965 р. — перша велика хвиля арештів українських діячів (П. Заливаха, Б. та М. Горині, С. Караванський, В. Мороз та ін.).
1967–1971 рр. — арешти В. Чорновола, А. Лупиноса, ініціаторів «Листа творчої молоді Дніпропетровська» проти зросійщення, убивство А. Горської, підпал Видубицького монастиря, нищення могил Січових стрільців у Львові.
1972 р. — друга велика хвиля політичних арештів (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, Іван та Надія Світличні, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці, О. В. Романюк — згодом патріарх Володимир УПЦ КП та десятки інших).
1977 р. — арешт і суд членів Української Гельсінської групи та ін. (М. Руденко, О. Тихий, М. Матусевич, М. Маринович, Г. Снєгірьов, Л. Лук’яненко та ін.).
1978 р. — директива колегії Міносвіти УРСР про «Удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки».
1979 р. — чергова хвиля арештів українських діячів (О. Бердник, Ю. Бадзьо, Ю. Литвин, М. Горбаль — усі вони отримали максимальний термін ув’язнення в таборах суворого режиму з подальшим засланням). Убивство композитора В. Івасюка. Ухвала Ташкентською конференцією нових русифікаторських заходів щодо неросійських народів СРСР.
1983 р. — постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови у школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови й літератури («Андроповський указ») та директива колегії Міносвіти УРСР «Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки», спрямована на посилення зросійщення.
1989 р. — постанова пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (зрозуміло — російську) в СРСР.
1990 р. — постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу оіфіційної мови в СРСР.
Відомий вислів «Цезар не вищий за граматику» на теренах уярмленої України був порожнім звуком. Режим конав, але продовжував в агонії цілеспрямовано виполювати мови, культури й національну свідомість меншин свого табору.
О. Забужко нарахувала 173 урядові постанови за неповних 200 років, а були ж іще й підзаконні, таємні регіональні укази, директиви, розпорядження й под., зміст і впровадження яких особливо запопадливо виконувався на місцях.
Сучасників жахають наслідки, а обурювати має причина — 350-річна політика русифікації, що триває, на жаль, і досі. Ці люди не вороги України, вони жертви її ворогів.
Надія, що все зміниться, лише на нову генерацію — на вас, шановні читачі.