Сектор Д - угрупування українських корпусів вздовж кордону з Росією. Звідти регулярно, з перервами на обід, б'є путінська артилерія. Найважче не сам обстріл, а неможливість відповісти. Нерви офіцерів і солдат - на крайній межі. Рятуються бліндажами і матом. Російські міномети і Гради відкрито стоять на нульовій позначці держкордону, до них позмінно підвозять курсантів - здають заліки по стрільбам. Молоді уйобки точно знають, що по ним не стрілятимуть. Ходять в майках, фотографують вправи по розстрілу українців. Воістину братній народ! Тільки брата зовуть Каїн. Краще не повертатися до нього спиною.
Та ж сама російська зброя працює з боку Лугандону. Армійський спецназ і місцеві патріоти їх виявляють, далекобійна артилерія за 20-25 км досить ефективно зачищає місця концентрації вогневих засобів. Терористи це усвідомили, ховаються в шахтах і житлових масивах, жаліються "старшому брату". Ті луплять Градом в сторону наших артпозицій. Але наші артилеристи вже перемістилися. Горить достигле житнє поле.
Основна напруга - в найтоншому, всього 3 км, місці сектора. Там переправа. Маневрені групи днрівців блокують прохід допомоги крайнім корпусам. Б'ють із "зельонки", підскакують на бусах, швидко стріляють по колоні з міномета і зникають. Посеред річечки підбили наш бтр. Медики з білим прапором і великими нашивками червоного хреста намагаються забрати поранених і вбитого. З російської сторони - ураганний вогонь. Суки кончені. Ввечері екіпаж відіб'ють спецназівці. Вони - головна надія для збитих льотчиків, поранених і окруженців з прикордонних сил.
Головна задача - розширення сектору Д на північ. Ключ - взяття Савур- могили. З її майже 300 метрової висоти вночі видно вогні Сніжного, Торезу, Маріуполя. В 1943 тут зіткнулися 4 армії, за неї поклали тисячі голів. Зараз російські воєнспеци збудували на цьому кряжі три поверхи бетонних дзотів, прокопали підземні нори для снайперів, затягнули велику кількість артилерії. Звязка Савур- могили, Сніжного і схованого за звивистою річкою селища Дмитрівки здавалась їм неприступною фортецею.
Тим сильніший був їх шок від взяття висоти силами декількох українських батальйонів. Грамотний маневр і концентрація сил перемогли самонадіяних реконструкторів минулої війни. Тепер тікають врізнобіч. Їх шарашать з їхніх же вогневих точок.
"Лєнточка" вантажів пішла до заблокованих в "кишці" підрозділів на північ, до Червонопартизанська.
Головний військовий транспорт - камази і урали. Курсовий ДШК і 10-12 автоматників в кузовах прикривають вантажний конвой. Молоді хлопці з жахом дивляться на рідкі села. Депресняк - не те слово. Бур'ян, занедбані хати, гори пляшок під магазином. Старші жителі опускають очі - багаторічна звичка, подалі від проблем. Шахта, голка, пляшка - звичний вибір цих місць. Іншого життя ці жителі все ще живого ссср і не уявляють. Молодші махають нашим солдатам від пояса, щоб не дуже видно. Українських прапорів чи символів нема зовсім. До того, що вони не "народ Донбасса", а частина України ще треба звикнути. Після рабства від Януковича і страху від терористів дуже важливим будуть перші кроки української влади. Поки що єднає ненависть до Кремля. ПТН ХЛО - популярне гасло.
Обличчя бійців прикордонних бригад ВДВ дуже стомлені. Багато неголених - звична бравада юнаків, але очі вже майже чоловічі, видають пережите. Скрізь бліндажі, спалена техніка, сліди артнальотів. Але розпачу нема. Вони, на відміну від диванних істериків, точно знають - без їхнього подвигу були б неможливі перемоги в Словянську, Лисичанську, Карлівці, розтин території терористичних "республік". Хлопці криють матом високе начальство, хвалять окопних командирів. При звістці про ротацію спочатку радіють, біжать дзвонити рідним. Потім хмурять брови і вимагають гарантій повернення після відпустки на фронт.
Вони - слава України.
https://www.facebook.com/LlutsenkoYuri/posts/260515684147614:0по-русски:
" Сектор Д - группировка украинских корпусов вдоль границы с Россией. Оттуда регулярно, с перерывами на обед, бьет путинская артиллерия. Труднее всего не сам обстрел, а невозможность ответить. Нервы офицеров и солдат - на крайнем пределе. Спасаются блиндажами и матом. Российские минометы и "Грады" открыто стоят на нулевой отметке госграницы, к ним посменно подвозят курсантов - сдают зачеты по стрельбам. Молодые уй#бки точно знают, что по ним не будут стрелять. Ходят в майках, фотографируют упражнения по расстрелу украинцев. Поистине братский народ! Только брата зовут Каин. Лучше не поворачиваться к нему спиной".
" То же самое российское оружие работает со стороны Лугандона. Армейский спецназ и местные патриоты их обнаруживают, дальнобойная артиллерия по 20-25 км достаточно эффективно зачищает места концентрации огневых средств. Террористы это осознали, прячутся в шахтах и жилых массивах, жалуются "старшему брату". Те лупят "Градом" в сторону наших артпозиций. Но наши артиллеристы уже переместились. Горит спелое ржаное поле".
" Основное напряжение - в тончайшем, всего 3 км, месте сектора. Там переправа. Маневренные группы днровцев блокируют проход помощи крайним корпусам. Бьют из "зеленки", подскакивают на бусах, быстро стреляют по колонне из миномета и исчезают. Посреди речушки подбили наш БТР. Медики с белым флагом и большими нашивками красного креста пытаются забрать раненых и убитого. С российской стороны - ураганный огонь. Суки конченные. Вечером экипаж отобьют спецназовцы. Они - главная надежда для сбитых летчиков, раненых и окруженцев из пограничных сил".
" Главная задача - расширение сектора Д на север. Ключ - взятие Саур-могилы. С ее почти 300 метровой высоты ночью видно огни Снежного, Тореза, Мариуполя. В 1943 здесь столкнулись 4 армии, за нее положили тысячи голов. Сейчас российские военспеци построили на этом кряже три этажа бетонных дзотов, прокопали подземные норы для снайперов, затянули большое количество артиллерии. Связка Саур-могилы, Снежного и скрытого за извилистой рекой поселка Дмитровки казалась им неприступной крепостью. Тем сильнее был их шок от взятия высоты силами нескольких украинских батальонов. Грамотный маневр и концентрация сил победили самонадеянных реконструкторов минувшей войны. Теперь убегают врассыпную. Их шарашат с их же огневых точек".
"Ленточка" грузов пошла к заблокированным в "кишке" подразделениям на север, до Червонопартизанска. Главный военный транспорт - КАМАЗы и УРАЛы. Курсовой ДШК и 10-12 автоматчиков в кузовах прикрывают грузовой конвой. Молодые ребята с ужасом смотрят на жидкие села. Депресняк - не то слово. Сорняк, заброшенные дома, горы бутылок под магазином. Старшие жители опускают глаза - многолетняя привычка, подальше от проблем. Шахта, игла, бутылка - привычный выбор этих мест. Другой жизни эти жители все еще живого ссср и не представляют. Младшие машут нашим солдатам от пояса, чтобы не очень видно. Украинских флагов или знаков нет совсем. К тому, что они не "народ Донбасса", а часть Украины еще надо привыкнуть. После рабства от Януковича и страхе от террористов очень важным будут первые шаги украинской власти. Пока что объединяет ненависть к Кремлю. ПТН ХЛО - популярный лозунг".
"Лица бойцов пограничных бригад ВДВ очень утомлены. Много небритых - привычная бравада юношей, но глаза уже почти мужские, выдают пережитое. Везде блиндажи, сожженная техника, следы артналетов. Но отчаяния нет. Они, в отличие от диванных истериков, точно знают - без их подвига были бы невозможны победы в Славянске, Лисичанске, Карловке, разрезание территории террористических "республик". Ребята кроют матом высокое начальство, хвалят окопных командиров. При известии о ротации сначала радуются, бегут звонить родным. Потом хмурят брови и требуют гарантий возврата после отпуска на фронт. Они - слава Украины"
http://censor.net.ua/n296074
