Дещо знайоме:
Ольга Кобилинська (Решетилова)
Проект «Повернись живим»
Я давно не спілкувалася зі старими друзями. Ну як, старими? Ліцейськими, університетськими. Максимум - привітання на день народження і банальне "як справи?"
Вони не змінилися. Вони все такі ж прекрасні люди. Але мені якось незручно, що я більше ні про що, крім війни, не можу розмовляти. Мені якось не по собі, що у них все так добре, а тут я зі своєю війною, зі своїми 200-ми і полоненими, дальномірами і тепловізорами. Я свідомо чи підсвідомо боюся їм зіпсувати настрій, розумію, що вони сприймають мене, як навіжену... Тому ми майже не спілкуємось.
Я майже не пишу постів на власній сторінці у ФБ. Здебільшого там друзі з мого журналістського минулого, соціологи, філософи, різні науковці, любителі спорту і подорожей - я дуже прискіпливо ставлюся до вибору друзів у ФБ. Але вони теж втомилися від війни. Я бачу це. І мені якось незручно перед ними. Ніби я винна у тому, що війна досі триває.
А що я їм усім можу сказати?
Що ранок понеділка в мене починається з дзвінка біженки, яка в Дніпропетровську народила трійню, і у неї немає когось, хто б приніс памперси і дитяче харчування?
Що мені телефонує комбат і каже, що вони нарешті відбили той злощасний блокпост і дістали свого загиблого лейтенанта? Від лейтенанта, правда, залишилось півстаканчика. Півстаканчика! Але це хоч щось, хоч щось вони віддадуть мамі.
Що я вже тиждень добиваюся зустрічі з чиновником МО, з якого вже, вибачте, пісок сиплеться, а він мені все розповідає, що йому немає куди поспішати...?
Що є волонтери-монополісти, які страшно бояться, щоб не дай Боже хтось заліз на їхню територію, бо у них же піар?! І пофіг, що вони самостійно не витягають масштаб проблеми, головне, що це тільки їхня проблема.
Що вчора в одному з міст Донбасу розстріляли зеків, які намагалися сховатися від бомбардування?
Що люди, які мали нам допомагати з вивозом біженців, потрапили в денеерівські підвали?
Що до нас повернувся тепловізор, тому що боєць, якому ми його передали, підірвався на фугасі?
Що після того, як ми написали, що допомагаємо переселенцям, наші надходження значно впали?
Що я вже не плачу взагалі? Що я можу навіть чорнушно жартувати на тему розстріляних зеків?
Ні, я не хочу, щоб мої друзі знали всі ці подробиці. Цей тягар на себе взяла волонтерська спільнота.
Я дуже хочу, щоб у моїх друзів усе було добре, щоб вони були щасливі і жили своїм життям.
Просто не забували, що у нас війна.
