Рік тому, у цей самий день, почався наш Майдан. Так багато та, одночасно, так мало часу. Так багато та так мало що зроблено, але так багато що змінилося.
Змінилась країна, змінився кожен із нас. Хтось на краще, а хтось нажаль на гірше.
Революція Гідності показала хто сміливий, а хто боягузливий, хто є друг, а хто ворог. Нажаль ворог віявився ближче ніж ми уявляли.
Якби хтось рік тому сказав мені що до нашого краю прийде війна, що війна буде з росиею, я б ніколи не повірила. Але маємо те що маємо. Маємо блок пости, до яких вже звикли, не дивуємось військовій техниці, проїзжджаючої повз твій город, навчились розрізняти залпи гармат на слух, знаємо що робити при артобстрілі, та підготували підвали, але це не головне. Головне що ми навчились бути нацією, бути єдиним народом. Навчились поваги, співчуття та небайдужості. І помаленьку наближаємся до перемоги. Я бачу її крізь. В очах наших прекрасних воїнів. Вони чудові, вони не можуть не перемогти. В дітях, в молоді. Дуже приємно чути, що говорять діти, як відгукуються про те що бачать навкруги, з такими дітьми у нас буде велика країна. Я бачу її в нашому суспільстві. Ось сьогодні в моєму рідному Маріуполі усі люди війшли з автобусу, коли водій відмовився везти студента, який мав право на пільги. Всі як один забрали гроші і відмовились від послуг такого перевізника. Це теж маленька але перемога. Взагалі моє місто даже змінилось. Тепер не соромно сказати «Я із Маріуполя». Він мїй герой, який не злякався перед обличчам ворога, страшного та сильного. Який зубами вгриззя в рідну землю, руками сотен волонтерів, що копали окопи та укріплення. Мариіуполь перше місто яке дало відсіч, коли террористи прагнули захопити воїнську частину. Мариіуполь перше місто, яке сказало своє тверде НІ. Не треба нас "освобожать", нам не потрібен "руский мир" з його руйнуваннями та безвладдям. Ми готові боронити свій дім. Йдіть геть. І ворог завмер. Вже декілька місяців ми усі завмерли у прифронтовому місті. Втекли боягузи, а боронити місто залишились справжні патріоті.
Цього року був незабутнїй День Незалежності. Дивне почуття свята та єдності, як на Новий рік у дитинстві. Дивно, адже раніше це було ну зовсім не свято. Це такі маленьки зміни, які у купі становлять одну річ. Тепер ми є народ. Українці. Не малороси, микророси чи нанороси, не днрОВЦІ. У нас є своя країна і вони чудова. Ми нікому її не віддамо. У нас є мова, є історія, є герої. Наші герої, яких за останній рік стало набагато більше. Це наша Небесна сотня, яка виборола нам свободу на Майдані, це наші солдати та добровольці, яки захищають нас зараз, незліченна армія волонтерів, від тих що закуповують машини та техніку, до бабусі що принесла самотужки розкладушку до штабу самооборони. Люди, ось найбільше багатство країни. Ні влада, ні природні ресурси. Без людей це все ніщо. Тому все в нас буде добре, поборемо ворога та відбудуймо країну наново.
І на сам кінец. Чудові слова з однієї пісні. "Так. Я люблю Україну, я тут народилась і тут хочу жити. Так. Я люблю Україну, сильно люблю і буду любити" Слава Україні. З річницею.
