Sun, ті приклади, які ви приводили (Лора Бехтольсхаймер, Хельгстранд) - вони не показові, бо вершники такого класу хоч і їздять на своїх молодих конях, але
1) не постійно (див. пункт 3);
2) не з момента заїздки (частіше за все починають підсідати на них, коли коням уже років по п'ять, і добрих два роки їх уже готували берейтори);
3) зазвичай вони мають "запасних вершників", які не світяться ні на яких змаганнях саме тому, що їм немає коли шліфувати власну посадку, бо ці люди щоденно пашуть, готуючи молодих коней, доки їхні більш імениті роботодавці зосереджуються на своїх великопризних конях.
До того ж, посадка псується, якщо весь час доводиться виправляти коня, або "робити" йому алюри, або переборювати його мерзенний характер. У нас таким займаються, бо якого коня дали - з таким і працюй, ще й подякуй, що хоч якийсь кінь дістався. А в Європі таким ніхто займатися не буде. Там при виборі молдого коня дивляться не тільки на якість рухів, але й на ridability, тобто на те, чи приємний кінь під сідлом, чи легко з ним працювати. Звісно, за таких умов посадка страждає менше.