Про Европу. Стоит ознакомиться.
Victoria Narizhna
Я думаю, цей пост не набуде такої популярності, як нещодавній пост з матюками. Я думаю, на тлі сьогоднішньої першої крові в Криму, я за нього можу ще й вигрести від ФБ-громади. Я хочу, щоб ви знали, що ця перша смерть вразила мене сильніше, ніж я очікувала, хоча я вже якийсь час чекала на постріли і була нібито морально готова до появи загиблих. Але все одно, попри сум і ступор, я не можу не відзначити ось що.
"Мы должны защищаться, и своей грудью закрыть бесхребетную Европу, пока она подсчитывает убытки от возможной ссоры с РФ. Похоже, в этом и состоит наша трагическая миссия", — пише Dmitry Tymchuk, цей невтомний і незламний хронікер кримських подій. Прочитавши цю фразу, я вкотре з сумом розумію, що ми не готові ще до європейських цінностей, до зміни системи, про яку так багато говоримо.
Ми сприймаємо ЄС як сукупність таких собі Росій із ліберальною риторикою, де суб’єктом прийняття рішень є очільники держав. Голів європейських держав ми сприймаємо як царків, які можуть повівом руки відправити свою рать нам на підмогу. Звісно, ми ж не знаємо інших стосунків з владою. Нам важко уявити собі, що за кожним із цих "царків" стоять громадяни, до думки яких їм справді треба дослухатися. Громадяни, які в штики сприймають спроби відправити армію повоювати за кордоном, бо в них іще свіжі рани Іраку, Афгану та інших місць, де їхні люди гинули заради чужих претензій на демократію і заради геополітичного впливу (а в нас ідеться про те саме). Громадяни, з чиїх кишень будуть вийняті "убытки от возможной ссоры с РФ".
От бачите, який парадокс: відповідальність перед власними громадянами, неготовність нашвидкуруч розпорядитися їхніми грішми і їхніми життями на нашому сленгу називається "безхребетністю". Так само, як готовність повідомити правоохоронні органи про порушення закону, навіть дрібні, називається "стукачеством". А європейська ощадливість і педантизм у розрахунках — "жлобством". Дивно при цьому те, що саме в такій державі ми хочемо жити: в державі, де безвідмовно працює закон, де найняті менеджери-службовці не дивляться на бюджет як на власні гроші, де думка громадян справді важлива і на неї озираються.
І так і хочеться спитати: скільки з вас зараз послали б своїх синів і чоловіків відстоювати демократію в Білорусі? Чи в Казахстані? От не самі поїхали за революційною романтикою, а іменно шо прийшли радісно проводжати на вокзал тата, чи сина, чи чоловіка, якого везуть до казахів наводити порядок?
Я не кажу, що ситуація не потребує втручання. Потребує, ще й як, і західні країни чудово це розуміють. Всі бачать, що світ на порозі третьої світової. Але швидко вирішують питання з військовим втручанням, фінансуванням чужої армії, іншими речами тільки монархи. Вирішив — і всі побігли виконувати. А справжня демократія — це неповоротка машина. Путін — монарх. Європа — неповоротка машина. Ми, нагадаю, боремося і самі за те, щоб стати неповороткою машиною — неповороткою, бо в ній важить і враховується кожен гвинтик. То чи в праві ми звинувачувати в тому інших?
