Друге березня 2014 року. Зараз хочу трошки повернутися назад та зберегти на сторінках мого щоденника мої особисті думки та переживання що до подій в Україні. Історичних подій. Наші діти будуть вивчати це на уроках історії, а усі ми зараз її творимо.
Цей пост я навмисне напишу на український мові. Можливо я напишу не дуже правильно, взагалі це мабуть найбільший текст на український мові з часів шкільних творів. Я розмовляю та думаю на російський. Я була за кордоном. Я мала нагоду спілкуватися з багатьма людьми на різних мовах але для мене не важливе на який мові розмовляє співбесідник. Головне щоб ми розуміли один одного.
Тому що яка різниця?
За останні декілька місяців моє мислення та бачення самої себе як громадянина України дуже змінилося. Я пишаюся тим що я українка, що разом зі мною тут живуть таки люди. Але повернуся до початку.
Я ніколи не цікавилася політикою. Мало розуміла що вони там в раді роблять, вважала що взагалі то немає різниці хто при владі, а одного разу навіть голосувала за 200 гривень.
Тому що "яка різниця"...
Засідання верховної ради я слухала лише у бабусі по старому радіо яке вбудовано у стіну, яке транслювало це "пи пи пи ришення прійнято одностайне" і в дитинстві під нього гарно засинала. Іноді у новинах я чула про евроінтеграцію, то ніколи про ТС. Тому коли Янукович раптово змінив свою думку та відмовився від угоди я не дуже турбувалась.
Тому що "яка різниця"...
Проте деяким людям це не сподобалось. І це не є несподіванкою. Життя в Європі та россії не можна навіть порівняти. Та взагалі люди часто протесують проти чогось. Мають повне право. Ну вийшли студенті, взагалі то я вважаю що вони швидко би розійшлися. Тож на 30 листопада я взагалі не слідкувала за подіями.
Тому що "яка різниця"...
А потім... потім був перший розгін. Наразі для мене не важливо хто почав перший. Дехто стверджує що серед купці студентів були провокатори які кидали у беркут каміння та вели себе агресивно. Для мене це не є виправданням тієї жорстокості з якою били хлопців та дівчат "правоохоронці". І не вірю я що 30 листопада 400 беркутівців прийшли просто ялинку ставити о 4 ночі... Зараз для вже мене зрозуміло звідки ростуть ноги у цього шабашу. Для цього не треба бути дуже розумнім. Російськи новини у нас в відкритому доступі. Проте якщо росіян залякали і вони носа не кажуть, то українці такого свавілля терпіти не стали, та наступного дня люди вийшли на Майдан. Того дня він почався і для мене. День за днем я слідкувала за подіями на майдані і щось у мені змінювалось. після першого віче я зрозуміла яка ми сила. Що разом можна зробити що завгодно. Головне не боятися йти до мети. Слова гімну стали більше ніж патріотичною піснею. Вони проходили через душу і хоч я знала його на пам'ять зі школи я вперше в житті зрозуміла його саме тоді.
Грудень... спроба розгону... Колокола на Міхайліським соборі. Майдан вже був частиною України. Кожен мій ранок починався з сайту Ліга де велася хронологія подій. Читаю "Вночі був штурм" зараз знову спроба розгону. Для мене було дивно навіщо влада таке робить. Це ж тільки погіршує усе. І ось...перший круглий стіл. Я, чесно кажучи, подумала що все, домовляться, покарають винних, бо це є правильно і все. Хеппі єнд. А ні...
А Майдан незважаючи на все стоїть. Він сильніша, організація побуту просто вражає. Влада робить вигял що нічого не трапилось...
Антімайдани. Для мене це взагалі соромно. Я з Маріуполя. Я знаю як туди відправляли людей. Моїх знайомих та друзів. Добре коли хоч гроші давали, а взагалі "Хіба хочеш - мусиш". Одна моя подруга має малу дитину, проте її під загрозою звільнення посилали на провладних мітинг. Грошей до речі не дали...
А на майдані концерт Океану Ельзи. Це було дивовижно. Як мені хотілось туди. Я не можу навіть уявити який це був заряд. Та гімн з ліхтариками. Я сидячи у комп'ютера співала з усіма. Це біла дуже дивна поведінка для мене, але я нічого не могла поробити і мурашки бігали по шкірі.
https://www.youtube.com/watch?v=qWXRtQG5V_4Народ згуртувався. Влада злякалась. Більше нічим я не можу пояснити закони 16 січня. Усі ці люди, які взимку стільки часу відстоюють свою мрію раптом стають злочинцями. І знову у цьому тепер я бачу вплив лилипутина. На що вони сподівались, що всі злякаються та розбіжаться? Але не так сталося...
Грушевского. Зранку вече. Не пам'ятаю яке, вже не сильно та і звертаю увагу. Майдан стоїть це головне. Пішла поратися з ділами. Ввечері, вмикаю стрим... поки завантажується картинка слухаю звук. Щось біло в ньому страшне. Вмикаеться картинка. Ні, це не може буди наш мирний Майдан. Гуркіт, плумя та спалахи, спалені авто. Тієї ночі я не спала до 4 години. Звук з яким розбирають бруківку цю мелодію я не забуду напевно ніколи. Перші жертві. Троє загиблих... Страшно, незрозуміло. Як це? У наш час, у центрі столиці, в нашіх мирній Україні. Не може бути. Жах, шок і... мовчання влади. Тоді я зробила репост. На той момент це цілком відражало мої думки. Тому що тепер покарати винних недостатньо. Тепер владі треба відповідати. Життя не повернеш.
Нажаль, після цього посту я втратила одного друга. Вона не розподіляла моїх поглядів видалила з друзів та сказала більше не дзвонить. Дуже прикро, я дорожила цією дружбою. Але свої переконання вважаю вірними, змінювати їх не хочу та нічого не можу зробити. Взагалі серед моїх друзів багато хто не поділяв мою думку. Я дуже рада що переважну більшість я переконала. З'ясувалось що люди частіше не цікавляться що та як, а якщо пояснити та відповісти на всі питання, то все стає зрозуміло. Проте ті, кого не переконала, цілком спокійно ставляться до моєї думки, за одним винятком. Нажаль, але свої переконання треба відстоювати тож 26 січня я ходила на Майдан що відбувався у нас в Мариуполі. Було трохи лячно. Особливо коли мі побачили групу спортивно вдягнених молодиків. Проте з'ясувалося що це наші ультрас, які прийшли нас захищати. Того дня я вперше була на мітингу. Я прийшла туди не тому що мені заплатили чи хтось мені наказав, я біла там тому що вважаю що це правильно та не можу бути осторонь. Того дня я вперше співала гімн. Стоячи у натовпі та разом промовляючи ті слова я відчувала дуже дивні ємоції. Патриотизм, гордість, повагу, єдність. Це дивні почуття. Це казково. Тоді подзвонила моя подруга та сказала що кожен має право на свою думку. Тож той день був чудовий. Але більше мі так не спілкувалися.
Наступного дня на тому ж місці був провладний мітинг. Це було знущання. Нічого спільного взагалі...
https://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=SHDXcHVkWXsКінець січня. Майдан вистояв, поховав своїх героїв. Нібито все затихло та найстрашніше позаду. Хто ж знав...
https://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=I0i1h4XGokgПісля людських жертв я чекала дій від президента. Він як ні хто мав зробити все щоб врегулювати конфлікт. Проте він консультувався не з тими людьми тож робив тільки гірше. Тепер відставка Януковича була першою вимогою. Він морозиться, робить дивні заяви, грає з опозицією в кошки-мишки , а Майдан стоїть. Міцний єдиний як ніколи. На наприкінці січня я таки потрапила в Київ. Було дуже холодно та я не змогла відвідати все що хотіла. Проте Майдан це дещо надзвичайне.
https://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=BXgB1vVPB3sТепер я знала що люди не підуть по домівках до перемоги. Проте я не думала що вона буде коштувати так дорого.
Лютий. Яка назва в місяця... 18-21 лютого. Страшно. Згорілий майдан, той який був символом для мене. Чорній, знищений. Загиблі. Багато. Молоді хлопці, старі. Не може бути. Треба щось робити, кудись бігти. Чому ті хто можуть це припиниті ничого не роблять. 25 загиблих. Перемир'я. Зранку вбитих вдвічі більше. Дивлюся трансляцию... Одна думка які сміливі люди. Хоробрі. Я живу майданом все третій місяць, я стежу за новинами та політикою як ніколи в житті, я змінися завдяки майдану, я всім серцем бажаю щоб він переміг, проте я не знаю вистачило б мені хоробрості піти туди того ранку. А люди он вони. Купа, бігають під кулями, знаючи що тут вбивають. Але не уходять. Он дівчата, як я навіть молодше. Не бояться. Хоча ні, певно також бояться, але вони там. Які хоробрі. Вмикаю інет. Дивлюся те чого немає по телевізору. Дівчина в кулею в шії, та статус "я вмираю". Лячно. Кремезний чоловік, як мій тато, підносить пораненого до швидкої, чоловіка у віці, вже з седіною. Проте лікар говорить йому що не встигли, помер. "Как не успел? я же так торопился, он же живой был" І сльози котяться по його щоках. Як це не встиг, повторює він раз за разом. Обстріл, померлі, поранені... Якийсь ступор всередині. Це ж неможливо.
Найстрашніше мені було тоді, коли почали проявлятися данні про загиблих. Коли вони стали не просто загиблими, а конкретними людьми з своїм життям. Нині вік інтернету. Я заходила на сторінки людей котрі ще декілька годин тому були онлайн. У багатьох діти, маленькі "Не проти когось а заради нього" та фото сина у ходунках. Зовсім молоді хлопці, студенті, он ще з универу фотки нові, а наступний пост "герої не вмирають" та свічка. Тоді я оплакувала незнайомих мені людей і не могла заспокоїтися. Добре що нікого вдома не було...
22 лютого. Нарешті відставка. Такою дорогою ціною.
https://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=QBBY36iDbv4зрозуміло що не стане раптом все добре, не зникне за мить корупція та свавілля, проте це була перемога. Мі з друзями знову були на мітингу. Коли співали гімн дехто з них навіть заплакав. Біло дуже добре на душі та чисто.
Казалось усе позаду. Тепер вже остаточно. Але ось загрозу в Криму. Я дуже сподіваюсь що війни не буде. Не вороги ми. Сподіваюсь що амбіції злобного лилипута не розв'яжуть третю світову. Подивимось чи справдяться мої сподівання...
Тепер мені не байдуже! Я дивлюсь засідання верховної ради і розумію що вони там роблять, я знаю устрій країни та різницю між ними, я знаю тепер багато страшних слів які раніше були незрозумілими матюками, я змінилася, я вже зовсім не та що була ще декілька місяців тому, я вивчила багато чого з історії України, хоча мала відмінно і в школі і в ВУЗі. Тепер я розумію чому важливо знати історію та розуміти її. А коли я це все пізнала я зрозуміла яка гарна у мене країна, я Українка і я цим пишаюсь. Слава Україні!!!
Це все я написала для себе. Для того щоб зберегти у пам'яті мої враження та думки. Усі хто за беркут, россію та яніка прохання не сприймати на свій рахунок чи як виклик посперечатись. Проте якщо хтось хоче висловитись не ображусь, кожна думка має право на життя.
https://www.youtube.com/watch?v=8SqTaE4-5a4І ще, усі кого образила, перед обличчям Господа прошу пробачення у цю неділю... також я пробачаю всім та ні на кого не тримаю зла.
