Те, що сталося в Україні протягом останнього місяця, ніколи не повинно повторитися.
Більше жодна людина не має померти в боротьбі за власні переконання.
Людство давно винайшло для цього відповідні інституції, передусім - парламент. Кров в Україні полилася тому, що у ній майже ніколи не було справжнього парламенту, бо серед провідних політичних сил відсутні такі, що реально відображають волю людей.
Достатньо задати одне питання: ким фінансуються сьогоднішні парламентські партії? У власних фінансових звітах жодна з них не деталізує джерел. Та навіть ці скупі цифри наштовхують на певні висновки. Скажімо у звіті КПУ за 2012 рік “добровільні пожертвування” складають 111 600 414 грн, в той час як членські внески - 830 992 грн. Різниця у 134 рази!
Що це за “добровільні пожертвування”? Чому у порівнянні зними членські внески, які виходячи з простої логіки, мають бути основою бюджету партії, зводяться до рівня статистичної похибки?
Насправді ні для кого в Україні не секрет, хто насправді виступає тут “благодійниками”. Система, коли великий бізнес через контроль над депутатськими групами, а то й цілими партіями, отримує порівняно “законний” важіль для управління державою по олігархічній моделі, був створений ще раннім Кучмою наприкінці 90-х - і закріплений конституційною реформою 2004 року, яку, до речі, вчора було поновлено в правах.
“Кто девушку ужинал, тот ее и танцевал”. Бізнес створюється аби збагачувати своїх акціонерів. Так і партія завжди обслуговуватиме інтереси тих, чиї гроші дають їй можливість провести виборчу кампанію, а її керівництву - непогано жити. Інтереси виборців в умовах тотальної економічної та політичної залежності 80% населення та безальтернативності на виборах, забезпечити не так важко. У кращому випадку вони зводяться до стабільного невеличкого підвищення зарплат та соціальних виплат. У гіршому - до продуктового набору.
Саме тому всі без винятку сьогоднішні парламентські партії мають популістично-соціалістичну доктрину. Саме тому середній клас, що сформувався в Україні за останні 24 роки, постійно відчував свою упослідженість, аж поки не наважився на повстанні. Детальний аналіз цих процесів - у моїй попередній статті.
Якщо статус-кво зберігатиметься і далі - то поява Януковича-2 лише питання часу. Ані олігархи, ані державна бюрократія, ані бідність та залежність більшості українців, ані фактор зовнішнього впливу Росії нікуди не поділися - і залишаться нашою реальністю ще довго.
Майдан - це операція на відкритому серці. Кров, біль, постійний ризик смерті - і довгий період реабілітації. Майдан не може бути нормою: пасіонарної енергії, яка його живить, просто не вистарчить надовго. Думаю, всі погодяться: якби не повна відмороженість Януковича & ко., що кожною своєю дією підживлювали народний гнів, люди розійшлися б ще в листопаді. І нажаль для того, щоб почався реальний процес змін, виявились необхідними людські жерви. Це занадто. Ми маємо навчитися жити так, щоб не довелося більше виходити на Майдан. Для цього треба використати найкраще, що дали ці три місяці - для побудови інституцій нового типу, які закріплять реальну владу людей, здобуту такою важкою ціною:
- віра у власну силу як частини колективу;
- економіка взаємодопомоги;
- громадський контроль;
- мережева самоорганізація;
- патріотизм.
Головним результатом Майдану має стати поява реальних політичних партій, що постійно представлятимуть у владі наші інтереси.
Ключовими принципами їх роботи повинні бути:
- абсолютна прозорість;
- підзвітність громаді;
- колективне формування політики;
- можливість миттєвої ротації виборних представників.
Забезпечити це можна тільки в одному випадку: якщо така партія фінансуватиметься спільнокоштом. Ми вкладали свій час, сили та кошти в Майдан цих три місяці. Значно менші зусилля у нових умовах дозволять створити та утримувати політичну силу, здатну виграти вибори.
Ющенко довів, що найкращий шанс втратити досягення революції - це вручити її результати кар’єрним політикам. Тільки зробивши усе самі, як зробили щойно, ми втілимо мрію людей, що загинули на Майдані.
http://lenta-ua.livejournal.com/1161844.html